Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 16

Вона й сама носила те, що виготовляли в її майстерні, була мов наочна реклама своєї фірми. На неї скрізь усі роздивлялися, вивертаючи голови. Останньою її фішкою – вона запевняла, що це потреба часу, – стали дві сумки. Водночас. Носила їх парами, їй було так зручно. Одна на плечі, на широкому довгому ремінці, друга – на короткій ручці завширшки з долоню. Або одна – на папери й документи, друга – на косметику та всякий дріб’язок, на мелену каву в паперовій торбинці і на сушену м’яту в бавовняному мішечку стягнутому тасьмою. Був іще такий варіант: обидві сумки – майже однакові, одна менша, друга більша, пласкі і зручні саме в парі, та ще й в одній руці. Одна – з айпадом, друга – з тим, що жінки зазвичай носять із собою.

У тому, щоб розкласти свої речі в дві сумки, був певний сенс, не кожному зрозумілий. Ірина цю потребу в своєрідному комфорті обертала на повсякденну моду, вигадуючи безліч варіантів і комбінацій. Тут головне було не збитися на банальність – не сумка та продукти в целофановому пакеті (такі поєднання для жінок були надто буденними), а саме дві різні жіночі сумки. В одній з них можна було ховати хліб, помідори й кефір, але про це ніхто б не здогадався. Ірина любила і чоловічі сумки, особливо лаконічні несесери без жодної прикраси, з безліччю кишеньок. У чоловічому гардеробі є сила-силенна зручних, практичних і гарних речей. «Не варто відмовляти собі в тому, щоб мати їх», – пояснювала вона свою схильність запозичувати чуже.

У новій кав’ярні, куди вона покликала дівчат, іще ніхто з них не був. Вони взагалі зустрічалися тепер нечасто. Бажання та потреба залишилися, а можливості зникли. Соромно сказати, ганьба визнати: це колись були «фіалки щосереди» і зустрічі щотижня. А тепер їхня четвірка геть вибилася з ритму – то одна не може, то в другої не виходить, то третя десь їде, а четверта пропонує іншу дату.

Тиждень тому дівчата влаштували Ірині сюрприз. Зателефонували: «Ти вдома? То став чайник! Ми зараз будемо, скільки можна відкладати зустріч». Вона миттю зметикувала: є риба, є листкове тісто з супермаркету. «Привезіть білого сухого», – попередила. І коли вони приїхали, в духовці вже рум’янився пиріг із нототенією…

Готує вона не так часто, але, якщо вже береться, оплески вдячних їдців гарантовані.

Кількох днів не минуло відтоді, а Ірина вже не раз відганяла від себе думку: краще б вони тоді не приїздили. Вона не стрималася того вечора й розпатякала завчасу свій секрет, а хтось із найближчих подруг передав його далі. Дійшла цього висновку безсонної ночі, коли все розклала по поличках і зрозуміла: ніхто не міг того знати, що знають її товаришки. Тому і збирала їх, зосереджена й діловита, неначе прес-аташе перед відповідальною прес-конференцією. Тому і вийшла раніше, щоб заспокоїтися й не наламати дров.

Офіціантка в синій сукні з білим комірцем упізнала Ірину:

– Ах!.. Не може бути, я щойно про вас у журналі читала! Як мені ваші торби подобаються! Особливо ті, з ромбами! Я таку маю, мені товаришки подарували. Ви моя улюблена дизайнерка!