Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 121

Ян переконував: приблизно так само траплялося в дитинстві, але тоді він відбувався тільки легким переляком: вітер дмухне, десь наче вода зажебонить, та й по всьому. Однак і ратуша на ту пору була інша, ще стояли нагорі деякі дивом уцілілі скульптури. Коли так піде й далі – хоч куди вже далі? – то, за законом збереження енергії, вся та сила, що нуртувала в камені скульптур, перетече в підвали й перетвориться колись на нечуваний вир, що зніметься вгору. Ян і сам не чекав, що викличе таку потужну хвилю вітру та води.

Їхали в густих сутінках, наздоганяючи світло фар, а бачили перед собою підземну ратушу.

– Я колись ходив туди на музику, – розповідав Ян, – у ратуші була музична студія. Одного разу ми з товаришем опинилися на даху, бо хтось забув зачинити двері, що вели до кручених сходів. Ми вибралися нагору, вилізли через широкий лаз чи то вікно на вузький балкон й обійшли по колу вздовж усієї балюстради. Я бачив тоді деякі скульптури, вони ще були на своїх місцях. Ззаду вони мали такий вигляд, наче були невикінчені. Скульптора більше хвилювало, якими їх побачать із площі. Нас із товаришем налякав якийсь вуйко, нагримав, погнався за нами, я впав – підвівся, збіг униз, а товариш каже: «Чого так довго?» Я мац – на голові ґуля. Ага, думаю, ось воно що! Я, мабуть, зомлів на кілька хвилин. А тоді відразу й пригадав: та я ж щойно летів над містом! Здіймався над ратушею. І каріатиди – які каріатиди, хто їх там коли бачив, на ратуші? – підводили голови, тримаючи свої тягарі міцними руками, дивилися мені вслід. Я бачив гігантського невільника на тлі сріблястої поверхні Стрипи. Його руки, скуті за спиною, тремтіли від напруги, плечі судомило, він намагався розірвати пута, це ось-ось мало статися. Я навіть злякався, що зараз порсне навсібіч дрібне каміння. Самсон спирався в розкраяні щелепи лева. Всі скульптури стояли на своїх місцях, їх було не менше як два десятки. З неба мені привидівся малюнок двох рукавів річки Стрипи, плетиво бучацьких вуличок… Я згодом звірив з картою, все так і було…

– Невже ви справді вірите, що ратушу можна відбудувати? – наважилася запитати Ірина. – Хіба це реально?

– Я покладаюся на себе. На себе й на двох-трьох людей, з якими познайомився останнім часом. Треба тільки зрушити цю ідею з мертвої точки, а далі піде. Будівлю відновити – це реально, ми радилися з фахівцями. Зрештою, вже й були спроби. Це, звісно, потребує великих коштів і огром зусиль…

– А скульптури як відновити?

– Є деякі копії. А тих, що немає, – зробити. Або встановити де-не-де фантоми-міражі, сучасні конфігурації зі скла та дроту. Який-небудь талановитий авангардний митець щось придумає. Ті фігури там ніби й будуть і ніби й ні. Залежно від освітлення, пори дня чи ночі, снігу, дощу. То виринатимуть чіткі й помітні, то губитимуться в повітрі. Я їх уже бачу в уяві. Тепер ще треба знайти художників-однодумців. Тут, у Бучачі, має бути музей Пінзеля. Весь Бучач – це місто-музей Пінзеля. Пінзель і Бучач – як Моцарт і Зальцбург.