Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 116

Вона не знала, за що Янові Непомуку така честь. Ян розповів. Він прийняв мученицьку смерть, але не зрадив таємниці сповіді. За чесність і вірність слову в часи Пінзеля цьому святому віддавали шану в усій Східній Європі.

– Чиєї таємниці він не зрадив?

– Чеської королеви – Жофії. Король за всяку ціну намагався дізнатися правду… Вона, до речі, могла його заспокоїти, та правда, хоча могла й шокувати. Але священик ніякою сповіддю не міг поділитися. На те вона й сповідь.

Бучацьку ратушу видно звідусіль. Вона вмирає стоячи, прекрасна та знищена. Якщо наближатися до неї будь-звідки або, віддаляючись від неї будь-куди, озирнутися, то можна побачити це… І приголомшено перевести погляд на свого супутника: «Бачив?» Над першим ярусом, там, де ратуша переходить у дворівневу вежу, над понівеченою балюстрадою, обіч пошарпаного фронтону й по всьому периметру балкону з пеньками-залишками скульптур, раптом береться мерехтіння стривоженого повітря. Воно тремтить, наче випари бензину, малюючи ледь помітні обриси давно загублених фігур. Прорвавши сіру повсть, сонячні кволі промінчики швидко й непевно виписують нетривкі ескізи. На кілька хвилин показуються всі до одної скульптури, прозорі й нечіткі, – і сліди небесної фарби випаровуються відразу ж за порухом пензлика. Видиво зникає. «Ти бачив?!»

Ні, він задивився на квіти. За парканом ховалися хризантеми, дрібні, білі й рожеві, хитались на вітрі. Ян привітався з бабцею, що поралася на ґанку. Почувши прохання, вона заходилася збирати йому букет. Тоді, затиснувши в одній руці купюру, а другу приставивши дашком до чола, провела поглядом двох незнайомців – чоловіка й жінку. Обоє були з короткими зачісками, одна голова – сива, друга – чорна. Жінка, вбрана по-чудернацькому, губила дрібні голочки-пелюстки. Ірину з Яном можна було б вистежити в Бучачі, йдучи по цих рудих слідах, залишених усюди.

Вони заходили під лункі склепіння храмів, він показував їй очима: «Дивись!» Вона підхоплювала напрям його погляду. Бічний вівтар костелу, ангелики-дітваки навколо Яна Непомука. Пустотливі хлоп’ята, маленькі збитошники, нічого піднесеного чи урочистого в грайливих позах та виразах облич. Білі антонівки яблучних голівок, ніжні потилиці, пухкі щічки, живі очі.

І дивні святі.

– Пінзель, – каже Ян Кумпа, – іноді брав за натурників і божевільних. Вони своїх душевних поривань не приховують, а він і шукав саме правдивих емоцій, експресії, вільного вияву глибоких почуттів.

Вуличка збоку від костелу вела вгору, до замку. Десь тут міг жити Пінзель, десь тут міг стояти його будинок. А може, ближче до Покровської церкви. Або неподалік ратуші. Його робітня з найкращим, на думку Майстра, матеріалом – бучацькою липою та місцевим каменем, травертином, – мала бути десь тут, коло споруд, де оселялися його скульптури. Він жив на пониззі, це точно. Як правдивий вівтарний майстер, виробив у собі здатність дивитися на все довкола, не лише на свої творіння, наче знизу вгору. Чи розумів він, наскільки його погляд вищий від інших?