Читать «Гра в паралельне читання» онлайн - страница 20

Віталій був одружений. Давно і надійно. Як виявилося, найміцнішим цементом у шлюбі є не секс, а дружба. Чи так було лише в них?

Він відслужив два роки в армії, дивом не втрапивши до Афганістану, який був цілком реальною перспективою в ті роки. Потім вступив до «нархозу», як тоді усі називали Інститут народного господарства. На першому курсі наздоганяв шкільних розумак, які не гаяли часу в казармах. На другому розгледівся навколо себе і зажив студентським життям. На третьому його кинула дівчина з паралельної групи. Він не надто переймався і став небайдуже поглядати на Тамару, хоча для неї був лише другом і соратником у комсомольських справах. Правда, одного разу на традиційних осінніх роботах у колгоспі… Але то було лише раз, як буває у студентів, розігрітих піснями під гітару біля вогнища, вливанням алкоголю та романтикою зоряного неба.

На зимових канікулах четвертого курсу Тамара несподівано вийшла заміж і літню сесію складала вже на останніх місяцях вагітності. На п’ятому вона так само несподівано розлучилася з чоловіком, повернувшись із малим сином на своє ліжко в студентському гуртожитку – втілила доволі типову тоді модель сміливої жіночої поведінки, навіяну країні безсмертним фільмом «Москва сльозам не вірить».

На зимових канікулах Віталій перевіз Тамару із сином до себе, хоча мама від того була не в захваті, але змирилася, пригадавши власний досвід виховання сина самотужки.

Попервах вони були бурхливо щасливі в сексі. Але роки за три це згасло, приїлося. А дружба лишилася. Вони друзі й досі. Виростили разом її сина. Спільних дітей не надбали. Рівні шанобливі стосунки. Налагоджений побут. Розмірене життя. Що не заважало добропорядному чоловікові мати Жанну за коханку вже скоро два роки. Без усяких для неї перспектив. Нічого не обіцяючи зі старту. Зате чесно.

Власне, це вона зробила перший крок. Тому що в нього тоді вже не лишилося пороху на нові пригоди і ще турбували інколи фантомні болі від ампутованих попередніх стосунків.

Віталій закрив на екрані вікно пошти і повернувся до оповідання про День святого Валентина. Він був не цілком щирим із Жанною, жартома аналізуючи текст. Щирим хіба в тому, що взагалі не хотів у ньому копатися. З одного боку, Віталій розумів, що подруга підштовхує його до з’ясування стосунків, обравши такий езопівський спосіб, наче і не про них самих мова… З другого, від читання цих начебто нейтральних оповідань у нього виникав якийсь внутрішній дискомфорт і раз по раз лізло в голову те, про що давно варто було забути. Але і сваритися з Жанною через зупинену гру не хотілося. Їй, бідоласі, сумно там, у глухомані, то хоч якась розвага й ілюзія, що вони разом. Власне, їхні стосунки і без того є фантомом. Але він не заморочувався – як є, так є. А не буде колись – то й не буде. Жанна була абсолютно інакшою, ніж та… І, мабуть, саме це його влаштовувало. Клин клином. Без паралелей. Але чому ж воно знову полізло в голову останніми днями? Чи то просто осінь? Знову осінь…