Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 98

Вона знову опустила голову, всміхнулася, вирізьбивши зморшки навколо вуст. Підвела. Зараз її погляд займали жовті лілеї в аляпуватих вазонах. Ось що її приваблювало. Її пальці міцно стискали краї книги. Звісно, це був метр Кастанеда. Жовті квіти і Кастанеда – ось що зараз її приваблювало. Вона знову опустила голову, різко. Підвела, ховаючись за розгорнуті палітурки. Складки прорізалися ще чіткіше. Усміхнулася. Показала мені обкладинку, провела довгим пальцем з чорним манікюром.

– Як вам це?! – Вона повертіла рожевими лайковими рукавичками, що лежали поруч з цукорницею. – Не стійте. Сідайте поруч. Холодно, і ви такий чудний, коли не вдягаєте халата. Холодно, випийте чаю.

Я поправив кашеміровий шарф. За вікнами падав сталевою стіною дощ.

– Як вам Кастанеда?

Очі в неї зараз лукаві, трохи холоднуваті, спокійні, зосереджені.

– Як і всі ми, – я покрутив пальцем біля скроні. – Нічого… Може бути, а може, й ні.

– Він просто шокуючий.

Дитинко, ти, видно, не знаєш, що він помер від раку печінки. Зробив і з’їв всілякої дурі занадто багато або занадто багато знав про рак печінки, швидше, від параної, від смердючого і немитого фантома, вигаданого дона Хуана, який довів його до психозу, а далі – по накатаній. Головне – потрапити в колію, де тобі вчасно вставлять чорти вила в бік.

– Чай? – запитала. – Я пригощаю.

– Ні, я сам пригощаюсь коньяком.

– Не зарано?

– Холодно.

– Ах, так, – пирснула вона зо сміху; я вперше за стільки місяців побачив її справжню усмішку.

– А чи не рано… – І я ткнув зігнутого великого пальця під підборіддя.

– Фу, як вульгарно, – скокетувала вона і залилася радісним сміхом. Так, напевне, дзвонять дзвоники у пеклі, срібні дзвоники, коли його мешканцям сповіщають про настання кінця строку.

Я пив коньяк, гадаючи, що би таке запитати, але це запитання крутилося в голові й не хотіло вилазити наверх. Я пив коньяк, намагаючись не дивитися в очі. Вона, навпаки, сорокою схиляла голову. То заходила зліва, то справа. У неї попелясте волосся, чутливі губи, красиве чоло, майже античне чудове тіло, заморожене в часі для когось ліпшого. Але очі, її очі, так і наривалися на мій погляд.

– Я не люблю… Я не люблю, коли від мене ховають погляд.

– Я дивлюся в очі десяткам клієнтів, а ми зараз не на роботі. І хто вам сказав, що людина має щось приховувати, коли ховає свій погляд. Більшість з них соромиться, просто такі люди багато зазнали в житті, щоб дивитися в очі, і їм просто боязко за співбесідника…

– Справді, – вона відклала книгу.

– Але мій погляд не привід, щоб виперти мене з-за столика.

– Тоді я нічим вам не можу допомогти. Сидіть і щось розповідайте. А вам до лиця такий одяг.

– Я його не підбираю. Виходить само собою.

Офіціантка, обтягнута чорною вузькою спідницею, з великими зубами, але якось доладно вставленими у червоний молюск рота, зі сливовими очима, смачно, як і запах ванілі, що висів у кав’ярні, невідривно спостерігала за нашим столиком, зупиняючись то на моєму обличчі, то на прямій спині моєї співбесідниці. Вона то поверталася до нас потилицею, вузькою і красивою, налитою свіжим соком, то виставляла зад, зігнувши ліве коліно, а праве тримаючи прямо, розмовляла з барменшею. Вона жваво вертіла головою, з рухливими слимаками темних очей чайного кольору.