Читать «Пам’яті «проклятих поетів»» онлайн - страница 6

Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв’язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.

2.08.1999

Твої запоїрегулярні, як у мене місячні.Тут можна вловити певний зв’язок:поки з мене витікає життя, брудне і червоне,ти вливаєш у себе смерть – безбарвну і чисту.Ми – два останні поети в цьому місті,але не задля нас буде воно врятоване.Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,тримаючись за слухавку,яку вперто просиш не класти.Мої сльози мають горілчаний присмакі печуть так само.Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю,що не буде.Бути жінкою – це щоденьнароджувати світ заново.Бути чоловіком – щодень умиратив народженім жінкою світі.А бути поетом – просто хвороба духа,надто в цьому місті, яке тепер спить,тільки з Оболоні на Печерськгуде телефонна пуповина.І вірші гірчать, як оцет,котрим змочено губку, настромлену на списа.