Читать «Найзаповітніша мрія» онлайн - страница 4

Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:

– Ну давай, зроби це, курво ти драна.

Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене. Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.

Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.

Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»

А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.

У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.

І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.

Бачили б мої вчителі, яке це виховання!

У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.

Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.