Читать «Ерагон. Найстарший» онлайн - страница 8

Ерагон із розумінням кивнув.

Джормандер оглянув поле бою, а потім гукнув так, щоб усі його почули:

— Аджихад загинув смертю справжнього воїна! Дивіться, він упорався з п'ятьма ургалами, а простий смертний не подужав би й одного! Ми востаннє вшануємо Аджихада, сподіваючись, що його душа буде радувати богів! Тож несіть його й наших славних товаришів до Тронжхейма на своїх щитах, а потім пометіться за свого ватажка!

Сумні воїни, ставши на коліна, схилили голови, востаннє вшановуючи славного Аджихада. Потім вони переклали тіло на щити й узяли його собі на плечі, рушивши в скорботі до Тронжхейма. Багато хто з них навіть не приховував сліз, що текли по їхніх щоках. Урочисто й повільно процесія рушила до міста. Ерагон із Сапфірою були в самісінькому її центрі.

РАДА СТАРІЙШИН

Ерагон прокинувся й скотився на край ліжка, оглядаючи кімнату, що ледь освітлювалась каганцем. Потім юнак перевірив, чи спить Сапфіра. М'язисті боки дракона здіймалися й опускались у такт диханню, нагадуючи величезні ковальські міхи. Юнакові спала на гадку вогненна геєна, бо Сапфіра могла будь-якої миті виплюнути з пащі цілий стовп вогню. Це було надзвичайне видовище… Вогонь, такий сильний, що може розтопити метал, торкається її язика й зубів кольору слонової кістки, не завдаючи їм жодної шкоди.

Відтоді, як Сапфіра вперше дмухнула вогнем під час бою зі Смерком — кинувшись із вершини Тронжхейма й пробивши дах головної зали, вона неабияк пишалася своїм новим талантом. Тепер дракон час від часу, немовби тренуючись, дмухав невеличкими струменями полум'я, готовий будь-якої миті спопелити все довкола.

Оскільки Ісідар Мітрім було знищено, Ерагон і Сапфіра більше не могли залишатись у притулку для драконів, який до цього перебував над розбитим сапфіром. Гноми поселили їх у старій гауптвахті на нижньому рівні Тронжхейма. Це була велика кімната з низькою стелею й темними стінами.

Коли Ерагон згадав про події вчорашнього дня, його знову пройняв біль. Сльози сповнили юнакові очі й побігли по щоках. Одна сльозинка впала на руку… Від Арії не було жодної звістки до пізнього вечора, аж раптом вона вийшла з тунелю, хитаючись від утоми. Пошуки були марними: ургали втекли.

— Я знайшла тільки ось це, — ельфійка простягнула закривавлену мантію одного з Близнюків, туніку Мертага та його шкіряні рукавички. — Усі речі було розкидано біля чорної прірви, куди не веде жоден тунель. Мабуть, ургали забрали решту одягу, а тіла скинули в яму. Я намагалась побачити Мертага й Близнюків у магічному кристалі, та не побачила нічого, крім таємничих тіней, — додала дівчина. — Мабуть, вони всі загинули.

Згадуючи розповідь Арії, Ерагон подумки оплакував Мертага. Душу ятрило відчуття втрати та якогось незвичного страху, що дедалі частіше опановував хлопця. Розглядаючи сльозинку — маленьку й блискучу крапельку на своїй руці, — він несподівано вирішив сам подивитись, як усе відбувалося, і знайти в закапелках магії своїх втрачених друзів. Юнак знав, що це божевілля, але мусив спробувати, аби переконатись, чи справді Мертаг загинув.