Читать «Ерагон. Найстарший» онлайн - страница 294

— Тобі вже колись доводилось битися? — спитав його юнак.

— Я був у кількох бійках, але не таких великих, — похитав він головою.

— У мене це теж уперше.

Туман над річкою потроху розвіявся, і незабаром перед ними постала панорама запеклого бою. Прибульцям було дуже важко збагнути, де саме війська Імперії, а де вардени, утім, Роран відразу ж зрозумів, що їхня поява може змінити хід битви.

— Корабель! По річці пливе корабель! — залунало з берега, й Роран поспішив випровадити Елейн з палуби.

Незабаром на палубі з'явився Хорст і подав юнакові щит.

— Дякую, — сказав Роран і вражено принишк, дослухаючись до шуму, який долинав з неба.

Розправивши крила, на корабель падав велетенський дракон, верхи на якому вимахував мечем його кузен Ерагон!

Це був не той Ерагон, якого всі знали, риси його обличчя видовжились, ставши більш шляхетними. Він був вбраний, наче справжній принц, мав чудові обладунки, а його дивовижний меч виблискував у руці зловісно-червоним сяйвом. Справді, цей Ерагон, не вагаючись жодної миті, міг би знищити будь-кого на своєму шляху. Цей Ерагон був могутній і безжальний, і саме він міг убити разаків й урятувати Катріну.

Вимахуючи крилами, дракон грізно завис над кораблем, і Роран зустрівся поглядом з кузеном. Раніше він не дуже вірив у Джоудові казки про Ерагона та Брома, але тепер будь-які сумніви зникли. Виходить, Ерагон і справді вершник! Роран і досі не міг усвідомити, що звичайний хлопчак обернувся на грізного й могутнього воїна. Але бодай уже те, що малий лишився живий, сповнило Роранове серце безмежною радістю. Проте вона миттю змінилася на знайому лють, бо юнак раптом згадав, що Ерагон винен у смерті Герроу й зруйнуванні Карвахола.

«Роране?» — почув він голос.

«Так, це я», — подумки озвався юнак.

«Можеш говорити про себе, і я тебе чутиму, — озвався Ерагон. — Чи всі втікачі з Карвахола з тобою?»

«Майже всі».

«Як ти? Хоча ні, зараз не час. Ви можете залишитись тут або піднятися вище по річці, де вас уже схопить Імперія».

«Нам треба поговорити, Ерагоне, — відповів вершникові Роран. — Ти мусиш багато чого пояснити».

«Знаю, брате, — спохмурнів юнак. — Але пізніше, гаразд?»

Відлетівши від корабля, дракон подався на схід, розчинившись у хмарах диму.

— Неймовірно! — загукав позаду Хорст. — Це ж вершник! Справжній вершник! Невже це наш Ерагон, невже Довгоногий усе-таки нам не збрехав?

Джоуд задоволено посміхався, але Рорану було не до них. У його голові вирувало безліч думок, хоча юнак і намагався себе опанувати. «Не треба думати про Ерагона, — переконував він себе. — Ми маємо битись, щоб перемогти Імперію».

Відчуваючи приплив бойової люті, що завжди сповняла його силою й рішучістю, Роран підскочив до Утхара.

— Давай до берега! — загукав він грізно.

— Що? — не зрозумів той.

— Я кажу, до берега! Ти залишаєшся тут, щоб обстрілювати Галбаторікса з катапульт і захищати селян. Утяв?

— Так, Міцний Молоте.

— Що ти замислив, Роране? — стривожено спитав Хорст.

— Замислив? — різко розвернувся той, аж старий від несподіванки відсахнувся. — Я хочу змінити долю Алагезії, ось що я замислив!