Читать «Дух Росії» онлайн - страница 52

Коли російський революціонер усе заперечував, він не міг визнати над собою жодного етичного абсолюту, крім найелементарніших життєвих потреб і палиці. Як влучно зазначив один німецький письменник, "крім алкоголю і коїтусу, росіянин усе віданалізував". Такому, як Толстой, навіть цей останній виняток здавався безглуздим, позаяк у росіян усе можна парирувати питанням "для чого?". "Проте у цьому разі, – каже одна особа в "Крейцеровій сонаті" Толстого, – все людство просто перестало б існувати"…"Ну, і що?, – відповідає виведений з рівноваги мудрець із Ясної Поляни, – і в цьому потреби немає". Людина має бути чесною"… "Навіщо?", – дивується Л. Андрєєв у своїй "Пітьмі". – Позичені гроші потрібно повернути… "Навіщо?", – дивується росіянин, який за Юрієм Самаріним, "не знає згубної різниці між "моє" і "твоє" .

Таких "навіщо" в росіянина тисячі, оскільки у своїй голові він не має створеного роботою поколінь етичного підґрунтя, тому що ті генерації в Росії, по суті, ніколи не жили. Замість них жила тільки державна влада чи ж "сила землі" (община. – Д. Д.). Та ж державна влада придумала певні зовнішні правила, які для окремої людини раз і назавжди залишилися чужими постановами.

Коли ж росіянин залишався на самоті зі своїм власним розумом, то він закидав усе і передусім – роботу, що є одним із найголовніших висновків із його революційно-егалітарного ідеалу. "Мало у нас тут спокою, – читаємо у "Щоденнику письменника" Достоєвського, – особливо мало духовного спокою, тобто найголовнішого, бо без духовного спокою ніяк не обійтися. Немає спокою в головах – і це в усіх верствах населення – жодного спокою в наших поглядах, у переконаннях, у наших нервах, у наших смаках. Ні робота, ні свідомість, що рятуються тільки роботою, – цього немає загалом. Жодного почуття обов'язку – звідкіля ж йому взятися?" – і коли він десь інде змальовує клопітливий, обтяжений щоденними дрібницями шлях, яким німецький мірошник чи коваль досягає матеріального добробуту, а його "батьківщина" – ролі великої світової держави, він відкидає з відразою цей німецький ідеал: "Я, однак, – каже один із його героїв, – краще ціле життя спатиму в киргизькому шатрі, ніж вклонятися німецькому ідолу. Я тут (у західній Європі. – Д. Д.) лише недавно, проте все, що я тут устиг бачити й перевірити, дуже обурює мою татарську вдачу. Їй-богу, таких чеснот я б собі не бажав. Завжди працювати, немов воли, і завжди збирати гроші, немов євреї. Краще вже я по-російськи побешкетую" . Цей ідеал, що властивий як російському "доброму панові" (барину. – Д. Д.), так і тому мужикові в Толстого, якого чорт спокусив, а також більшовикам, що всю Росію перетворили на "киргизьке шатро", цей ідеал, який Достоєвський вбачав усюди, в усіх верствах такого улюбленого ним його народу, спричинив у нього очевидні приступи божевілля, багаторазово змушував його до висловлювань, які на його власний погляд мали б бути сповнені лихослів'я. Коли він, приміром, веде мову про тургенєвського Базарова – втілення російського нігілізму, то його вустами один із героїв заявляє: "Базаров… це – неясна мішанина з Ноздрьова (Гоголя) і Байрона, c'est le mot . У цьому (тобто в революційному нігілізмі Базарова. – Д. Д.) містяться просто російські лінощі, наша духовна нездатність створити ідею, наше огидне паразитство між народами. Ils sont tout simplement des paresseux! . О, на благо людства росіян треба винищити, як шкідливих паразитів!" І в іншому місці звертається до "людей типу Шиґальова": "Хіба ти не розумієш, що, коли у вас почесне місце займе гільйотина, яка викликає у вас почуття нестримної радості, то це лише винятково тому, що відрубувати голови – найлегше, а найважче – володіти ідеєю" .