Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 134

Зазнала краху й імперська політика, спрямована на інтеграцію Південної України. Це висновок докторського дослідження Г. Турченко. Дослідниця показала: це сталося і попри ліквідацію тут у другій половині XIX ст. генерал-губернаторства, і попри розмежування краю на Катеринославську, Херсонську та Таврійську губернії, зрівняння їх у правах з губерніями «внутрішніми», і попри перетворення Новоросії в «один із найпотужніших індустріальних та аграрних регіонів» Імперії.

Як зазначив В. Черемісін, повновладними розпорядниками в цих губерніях вважала себе тамтешня адміністрація. Інший автор стверджує: імперське законодавство Російської імперії «залишило за губернатором як вищим органом адміністративного нагляду ледь не ту ж «неосяжну» компетенцію, яку йому надав «Наказ» 1837р.». Поза тим губернська влада діяла в межах існуючого правового простору, міста мали значні права та привілеї, закріплені в таких документах, як «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» (1785 р.), «Міське положення» (1863 р., для Одеси) та «Міське положення» (1870 р.). Міста управлялися думами, їх виконавчими комітетами, міськими головами. З одного боку, згадані «закони сприяли зміцненню авторитету голів у межах органів громадського самоврядування», з іншого – «нівелювали ці можливості, обмежуючи самостійність міських голів Херсона, Миколаєва, Одеси контролем за їх діяльністю з боку держави». За висновком О. Черемісіна, «за першу половину XIX ст. ідеї самоврядування пустили настільки міцні корені в громадській свідомості, що самодержавний уряд вже не міг не враховувати цього при розробці міської реформи і виявився змушеним розширити хоча б деяку частку самостійності. Саме Жалувана грамота 1785 р., що визнавали й урядові чиновники, зробила надалі вже неможливим повну відмову від тих основних принципів, які були закладені в ній».

Ще один прискіпливий дослідник констатує: «запровадження розпорядчих (Дум) та виконавчих (Управ) органів міського самоврядування у містах Середньої Наддніпрянщини у відповідності із Городовим Положенням 1870 р. стало одним із чинників, що обумовив ліквідацію національних особливостей розвитку системи місцевого громадського самоврядування і сприяв уніфікації системи державного управління та підпорядкування Російській імперії». Це положення, яке майже на півстоліття визначило головні принципи функціонування міського громадського самоврядування на коронних романовських теренах, як ото розподілу влад, гласності, майнового цензу, пропорційності тощо, разом з тим несло в собі гігантський руйнівний заряд кумулятивної дії. Положення за визначенням ігнорувало «надбання української теоретико-правової думки, ідеї провідних мислителів щодо самоврядування в Україні (діячів Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманова та ін.)». Але і цього виявилося замало: 1892 p. внаслідок т. зв. «міської «контрреформи» «основна маса міського населення була обмежена у виборчому праві…». Лейтмотив майже 150-річного панування царату на окупованих землях такий: «Що стосується ставлення царської Росії до українського питання, то останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов'язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих в роки війни землях».