Читать «Цурпалки» онлайн - страница 17

Ну, от хіба що заради цього. Та ви все одно не зрозумієте. Ніхто не розуміє. Це напевне все тому, що люди — всі, ну, більшість, обмежені і далі власного носа не бачать. Я вже не раз переконувався — ти їм про високе, а вони не врубаються ні фіга. Особливо батьки — вони взагалі хочуть в мені бачити якогось робота — встав, пішов до школи, прийшов, зробив домашнє, а потім вимкнувся і спати вночі не заважав. А в школі — там самі рогулі. Вважають мене за дивакуватого. Чого б це? Бо їм інтелекту не вистачає. От я — я пишу вірші, вчуся грати на гітарі і стану відомим музикантом! Як Чак Норіс, соліст групи «Повний Кайф». Пісня в них кльова: «всіх повбиваю, а-ааа, гуп-ца, гуп-ца, о-йей!». Вони, я гадаю, просто заздрять, розуміють, що їм нічого такого не світить. Так їм і треба, потім пошкодують. Але я не такий сильний як вони. В мене хоч і є талант, але дехто з них — вони просто сильніші. Тому я поки що не зміг довести своєї інтелектуальної зверхності: не вірять, покидьки. І в дворі — тамтешня компанія, взагалі самі алкоголіки і наріки. Я теж спробував, казали, кайф можна зловити, а, виявилось, фігня. Так потім хріново стало, що довелося промивання робити, ледве очі на лоба не вилізли — оце, називається, вставило. В інтернет-клубі, правда, можна, іноді розважитися, але на це потрібний кеш, а як в батьків вибити? Взагалі, не знаю. Ну що, стало мені легше? Чорта з два!

А ви що, сподівалися, відразу всі свої проблеми вирішити? Думаєте, так просто досягти тієї мети, яку ви перед собою поставили? Та, зрештою, вам вирішувати. Прошу панну Лідію оповісти нам про свої переживання.

Я… мені складно вирішити, з чого почати… Мені важко знов звикати до самотності, після того, як я почала вірити, сподіватись, що щастя — можливе. Я майже відчула, майже зрозуміла, що це таке, і ось, тепер… Це — просто історія дівочого ідеалізму, самообману, ілюзій… Ніколи більше, мабуть, я не наважуся так ризикнути. Але, водночас, я розумію, що без почуттів неможливо по-справжньому збагнути життя, оцінити красу світанкового неба і запах свіжого листя… чи відчути, як завмирає серце лише від звуку чийогось голосу… Після того як я дозволила собі закохатися, повірити чоловікові, тепер — так боляче усвідомлювати, що все найкраще вже сталося… і більше ніколи я не буду так щиро вірити, так гостро відчувати.

Боляче й через те, що спогади про безліч прекрасних хвилин не зникають, а наче стають ще більш яскравими і об’ємними — аби поглибити розчарування і жаль… Мені так бракує теплоти і ніжності, відчуття справжньої цінності спілкування, наповненості кожної миті… І буквально все навколо нагадує, про те, що я втратила: сюжети фільмів, пісні, навіть найбанальніша реклама. І все ж таки найбільшою проблемою є, мабуть, відчуття власної незначущості. Адже, якщо так можна було вчинити зі мною, значить я того і варта була? Якось сама спричинила таке завершення? Я проганяю в пам’яті ледве не кожну сцену, програю її заново — а що якби я сказала оце, вчинила отак? Чи наші стосунки ще з самого початку були приречені? Якби я знала, те що знаю зараз, чи стала би я йти на це? І розумію, що так. Я чомусь відчуваю, що так мусило статися, що я мусила пережити все це. Фаталізм? Не знаю.