Читать «Курва» онлайн - страница 4

– Трафив? – просто в очі.

– Як завжди… – Я вмію визнавати очевидні речі.

– Гарно тут. – Роззирається, наче вперше.

Я ж бачу – нервується. Ми на другому поверсі, подалі від людського ока, а він таки нервується. Раптом мені стає прикро за нього – дорослого, самодостатнього заможного чоловіка, власника однієї з найпотужніших мереж супермаркетів у нашому місті. Бере досада за себе, за своє почуття до нього. Він мене соромиться, бо інакше чого б озирався полохливо, як злодій?…

Дошкульні слова готові зірватися з уст, але я стримуюся. Лише день, один-єдиний день – і ми вдвох на пляжі з традиційним коктейлем у руці. Самі-самісінькі на весь готель, себто без знайомих, друзів, родини. Можливо, саме цього нам уже майже два роки не вистачало, то можна й зачекати той один день.

– Так, – промовляю ледве чутно.

Зле приховую своє розчарування. Але я можу не перейматися – він не побачить. А якщо й помітить, то не зреагує, не спитає. Бо нащо то йому? А раптом ще розплачуся… Отак, просто в кав’ярні, прилюдно, як, зрештою, вже було не раз.

Хлопи стають дітьми, коли бачать жіночі сльози. І саме в той момент, коли жінка потребує його міцного, надійного плеча, чоловік стає безпораднішим за малюка. Я, на жаль, про це відала давно.

– Ти знаєш художницю? – Переконаний, що мені ця тема є близькою.

– Так, Анна Булкіна – дружина мого одногрупника. Тобі подобається? – Мені й справді цікаво, бо я давно шаленію від її робіт.

– Хто? Авторка чи живопис? – пробує жартувати.

Недолуга спроба.

Відмовчуюся. Вдаю, що не розчула. Даю шанс реабілітуватися.

– Не все. Ось ця графіка подобається, наприклад, – киває на невелику роботу. Живопис на склі, синє тло, дівчинка на фоні будиночка пригортає до себе кошеня з такими ж, як і в маленької господині, наляканими і широко розплющеними очима.

Пробує бути відвертим і розкутим. Дивно, вказав на одну з кращих робіт. Назагал він нічого не тямить у мистецтві, але зараз серед багатих модно колекціонувати живопис і розумітися на ньому. Він не те щоб розуміється, але достатньо тямущий, аби слухати тих, хто в цьому розбирається. Завчив напам’ять кілька прізвищ майстерних живописців і пару відомих шкіл, тож серед собі подібних виглядає інтелектуалом. Поруч зі мною губиться і дещо ніяковіє: в мене-бо спеціальна освіта. Не любить виглядати дилетантом у будь-якій сфері. Не вміє визнавати того, що помиляється або не має рації.

Це й справді чи не найкраща робота Анни. Поряд висить велике полотно з аналогічним сюжетом. Але та, менша картина вабить, бо холодна, колюча. Такої колючості можна досягти лише завдяки властивостям скла – недорогого й крихкого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…

Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.