Читать «Курва» онлайн - страница 12

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, наповнені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарунками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розумівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамерних. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчителько, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» – часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з тугими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.

Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страшний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то завтра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби знайти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: потрібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випрасувати, де треба – петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви – сидить річ, як влита.

Але скільки ж праці, скільки часу… А де в нормальної дівчини, якій мати сказала, що вийти заміж – понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінюватися?… Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую – до вівтаря…

А тут іще дідусь, який зібрався помирати, покликав якось мене до себе і висловив усе, що за життя накипіло.

– Ти, дитинцю, на хлопів вважай. То такі створіння, що з ними треба очі завжди відкритими мати. Одним словом, всі вони… наволочі… – Вмовк.

Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащекувати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітніше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.

– Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!

Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бравади й повчання закінчив він свою промову: