Читать «Битi є. Книга 1: Макар» онлайн - страница 149

Макар мовчав. Рома закивав, мовляв, правильно мовчиш. Є на чим подумати.

— Пропозиція конкретна і прозора, — манив. — Важить півтора лимона… Погоджуйся, Макаров, не пошкодуєш. Це я тобі кажу, Рома Шиллєр. А Рома Шиллєр знає геть усе!

— Хто мою фабрику зажував — не знаєш.

— Знаю, — розсміявся Шиллєр.

Були б у Макара дві руки при силі… Ухопив би Рому — не відкараскався. Та слухалась одна рука. Й то — не тепер. Гарячково підвівся, потягся до Роми.

— Хто?..

— А ти й досі не знаєш? — відверто здивувався Шиллєр. — А я докопався за два дні після твоєї терористичної феєрії! І ти міг би здогадатися…

— Хто?

— Е ні, Макаров. Хвилиночку! І яким би я був стратегом, якби не скористався твоєю жагою помститися? Терпіння, мачо! Думай про півтора лимона! Тепер ти чекатимеш мене! Правда? Зустрінемося за декілька днів! Ти даєш ствердну відповідь на мою пропозицію, я називаю тобі ім’я.

— А без понтів — ніяк?

— Ніяк! Ти ж у нас хлопець гарячий. Ще побіжиш квитатися, зіпсуєш перспективні плани щодо твоєї непересічної персони. Скандал… він не завжди на користь… До зустрічі, Макаров!

Рома Шиллєр махнув Макарові, всміхнувся криво, пішов геть.

— Стій, Шиллєре! — крикнув Макар. — Одне скажи: я тих людей знаю?

— Людей? Одна людина. І ти її прекрасно знаєш, Макаров, — відповів Шиллєр.

…Уже й стемніло, і ліхтарі вкотре взялися вивчати азбуку Морзе, і місцеві коти перестали швендяти під ногами, повлягалися по кутах, а механік усе сидів біля бронзового генія. Знову вибирати?.. Марта вигукнула би: «Доля! Хапай шанс, Сашенько!»

— Бляді… Що ж у вас усе нічір і нічір?.. — прошепотів тьмяно. — А коли ж день?..

Роззирнувся, наче відповідь — ось вона, поряд. Безлюдним узвозом, назустріч одна одній рухалися дві чоловічі постаті. Зверху вниз легкою ходою швидко йшов один, ярився, бив чоботом по розбитій бруківці. Та й цього йому здалося замало. Нахилився, підняв камінь, жбурнув зі шляху. Знизу нагору важко дерся другий. Не поспішав, піднімав каміння під ногами, укладав у розбиту бруківку. Вони були ще далеченько — облич не роздивитись, і Макарові раптом захотілося дочекатися, поки ті люди, що, здається, знали, як жити, зійдуться отут, поряд із ним, і від того він теж зрозуміє щось украй важливе.

Обернувся до того, що він дерся знизу.

— На Гоцика схожий, — прошепотів.

Підвівся, приголомшено вдивлявся у міцну статуру. І не тому, що до біса зрадів би тій скотині! Ні! Згадка про Гоцика розбурхала в мізках лавину думок. Вони плели логічні ланцюжки, викидали їх на поверхню…