Читать «Битi є. Книга 1: Макар» онлайн - страница 146

Рухатися самостійно зміг тільки за три місяці. Теплого квітневого ранку тихцем від лікарів скинув лікарняну робу, ледь зміг натягти власний одяг. Пошкандибав геть. Вийшов на поріг лікарні, ледь не розплакався: повітря… Жити не хотілося. Помирати — теж. До біса гостро кортіло поспостерігати за собою: як воно живеться, коли не хочеться жити. Усміхнувся тоскно. Бігти? Маячня! Слабкий, права рука зафіксована. Ледь ноги переставляє. Сам-один… Були би друзі… Ваню згадав. Схлипнув. На ДВРЗ поїхати? Лазо… Здається, Зіна казала, що живе на Лазо. Просто побачити… Скригнув зубами й пішов. До фабрики.

Порожня будівля — наче вік без люду. Пилом припала, павутиння на сонці ніжністю мерехтить. Зачинені двері, на розбитих вікнах замість скла — фанера. І — ні душі. Макар посунув навколо будівлі, дійшов до задніх воріт, що вели в дворик. Ворота хилитались на одній завісі. Штовхонув. Увійшов. Нікого… Замість Пилипенка під горіхом — бродячі пси на сонці гріються. Макар сів на лавку, усміхнувся тоскно: ну, от він і на фабриці… Увійшов. Утриматися може — нікому не потрібний на нікому не потрібному об’єкті. Чомусь Марта перед очі. Дарма він Марту образив. У Марті хтивості не більше, ніж у самого механіка. Та він — брехав, а вона… Як там вона, бідолаха? Був би мобільний, Макар би зателефонував. Сказав би: «Прости, Марто…» І обов’язково би збрехав: «Я люблю тебе!» І хіба то брехня? Під оцим горіхом поряд із бродячими псами на тлі закинутої фабрики гріх не признатися: Марта не просто коханка чи спонсорка. Марта — друг. Яке страшне, приголомшливе відкриття.

Опустив голову, погладив рудого пса, що лежав найближче до лавки.

— Панове… Ви не проти, якщо я отут заночую… на вашій території? — сказав тварині.

Реальність нагадала про себе вже за годину. Змерз, як цуцик, хоч день щедрився. На Новоросійську — вирішив. У хатині Фоми лишився який не який одяг, трохи грошей. Щось же таки ще є в механіка. Не все втратив. Не все?..

Грошей — катма. Навіть на маршрутку. Довгенько до лівобережної околиці столиці пішки добирався. На мості Патона притулився до огорожі, очі у воду.

— Любо… — попросив. — Хоч ти не зникай назавжди…

У річці — тільки сонячні відблиски.

— Прости… — прошепотів. Приречено посунув далі.

До ДВРЗ дошкандибав надвечір. Зупинився біля стовпа, що колись на ньому тріпотіло дивне оголошення. Отут його й побачила Зіна.

— Сашка! — вигукнула.

Макар озирнувся. Зіна вже бігла до нього, руки простягала, ридала ридма. Усе їй одразу, тій Зіні.

— Сашка… Ну, нарешті! А нас із Вовкою до тебе в лікарню не пускали. Хто це там у тебе суворий такий? Сашка! — підбігла, завмерла, сльози по щоках. — Геракл помер! Чуєш? Повісився! Хто би міг подумати? Таке верескливе… Як же тепер без нього… та сільгосптематика…

— Зіна… — прошепотів механік, і стільки жагучого болю було в тому простому слові, що Зіна знову схлипнула, заплакала.

Обійняла механіка.

— Ваня загинув. Знаєш?

— Знаю…

— Суки! Таку людину вбили!

— Я винен…

— Е, командире… Не мордуй себе. У кожного своя доля. Ніхто нікого не ґвалтував. Дорослі люди. Забава — неповнолітнім вхід заборонено! Ти фабрику свою повернув?