Читать «Янтарне скло» онлайн - страница 288

— Гаразд, — миролюбно погодилася Ліра.

Сама вона розповіла Пантелеймонові все, але він мав повне право тримати щось у таємниці від неї — адже вона тоді залишила його!

Дівчині було дуже приємно думати про те, що їх із Вілом поєднує ще одна річ. Вона подумала, чи настане колись у її житті година, впродовж якої вона жодного разу не згадає про Віла, не звернеться до нього подумки, не смакуватиме спогади про все те, що вони робили разом, не сумуватиме за його голосом, його руками та його коханням. Вона й уявити собі не могла, що таке по-справжньому когось кохати, і з усього того, що вражало її в її пригодах, це вразило найбільше. Вона подумала, що слід, котрий його кохання залишило в її серці, схожий на рану, що ніколи не загоїться, та дівчина й не бажала, щоб вона загоювалася.

Пантелеймон зісковзнув зі спинки лави та згорнувся клубком у неї на колінах. Тут, у темряві, їй, її деймону та їхнім таємницям нічого не загрожувало. Десь у цьому сплячому місті лежали книжки, що знову навчать її читати алетіометр, а ще тут є добра та знаюча жінка, котра всього навчить її, та дівчата в її майбутній школі, які знають набагато більше, ніж вона.

«Їм це ще невідомо, але вони неодмінно стануть моїми подругами», — подумала Ліра.

— Ти пам'ятаєш, що сказав Віл?.. — пробурмотів Пантелеймон.

— Коли?

— На узбережжі моря, якраз перед тим, як ти спробувала скористатися алетіометром. Мовляв, інших світів для нас не існує — саме це сказав тобі його батько. Але це не все, що він тоді казав.

— Так, я пам'ятаю. Він хотів сказати, що небесного царства більше немає, що воно залишилося в минулому. Нам не слід жити так, наче всі ті події були важливішими, ніж життя у цьому світі — найважливіше місце завжди знаходиться там, де перебуваємо ми.

— Він сказав, що ми маємо збудувати дещо…

— Ось чому нам потрібне повне життя, Пантелеймоне. В іншому разі ми обов'язково пішли б разом із Вілом і Кіржавою, чи не так?

— Звичайно! А вони пішли б з нами. Проте…

— Проте тоді ми не змогли б збудувати це — на такі дії неспроможна людина, в якої «я» посідає перше місце. Ми повинні бути бадьорими, доброзичливими, допитливими, хоробрими та терплячими, повинні вчитися, думати та багато працювати — всі ми, в усіх світах, і тоді ми збудуємо…

Пальці дівчини занурилися у глянсуватий смух деймона. Десь у саду співав соловей, Ліриного волосся та листя в неї над головою торкнувся легкий вітерець. Почали відбивати — кожен по одному удару — міські дзвони: один високим, інший низьким голосом, один близько, інший далеко, один надтріснутий і дратівливий, інший серйозний і гулкий, але всім своїм різноголоссям вони підтверджували, що настала перша година ночі. У тому, другому Оксфорді, у якому вони з Вілом цілувалися на прощання, також, мабуть, дзвонили дзвони і співав соловей і слабкий вітерець ворушив листя Ботанічного саду.

— І тоді що? — сонним голосом запитав деймон. — Що ми збудуємо?

— Небесну республіку, — промовила Ліра.