Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 12

Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.

Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

– Ти хто такой?

– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

– Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

– Так-так, перевіряйте.

Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

– Проході.

– Дякую, але я не знаю, куди.

– Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

– Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

– Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

– Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

– Да, маю охраняти й охраняю.

– От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

– Привіт, Ром!