Читать «Обліковець» онлайн - страница 127

– Ви, напевно, Лейла, – вимовив замість привітання.

Дівчина підняла свої неймовірні темні очі, тільки тепер помітивши його присутність, і поволі підвелася.

– А ти, напевно, Славко, – відказала вона, дивлячись на величезний букет у його руках.

Славко всміхнувся. Звісно, на «ти». Вони ж майже поріднені своєю пам’яттю про Мілу.

Хлопець покрутив трохи квіти в руках, вибираючи місце, де їх краще поставити. Лейла взяла з-під столика банку, наповнила водою з пляшки і вкопала її в сніг перед Мілиною фотографією.

– Давай сюди.

Поки Славко обережно вмощував свій букет, Лейла встигла полічити квіти.

– Сім, – прокоментувала вона.

– Як на свято, – пояснив хлопець. – Ой! – раптом дійшло до нього. – Я і тебе вітаю з днем народження! У мене нема подарунка, але… Приходь колись до мого ресторану, і я пригощу тебе обідом! Знаєш, де знаходиться ресторан «Бонвіван»?

– Та це ж за два квартали від мого помешкання! А я не знала, що «Бонвіван» – це і є твоє дітище!

– Ну от, тепер неодмінно мусиш туди завітати! – розплився Славко в сліпучій, нехай і недоречній усмішці. Йому дуже не хотілося втрачати контакт із цією дівчиною. Частково через спільність спогадів про Мілу, а частково через те, що її чорні східні очі його не відпускали.

– Неодмінно, – усміхнулася Лейла у відповідь, і від тієї усмішки у Славка закалатало серце, як у школяра. – Мушу бігти, а то запізнюся на електричку. Мені ж завтра на пари…

– Я скоро також їхатиму, – швидко зорієнтувався Славко. – Давай я тебе підвезу!

– Добре, – по миті роздумів погодилася Лейла. – Піду заберу вдома свої речі.

– Я буду тут.

Славко провів поглядом струнку, граційну постать. Так, обгортка дуже гарна. Але завдяки Мілі він знав, що загорнуто в неї щось не менш привабливе.

Він присів біля пам’ятника й задивився на знайоме миле обличчя з блаженним виразом і великими очима, у яких віддзеркалювався світ.

– Ох, Міло, – прошепотів так тихо, що й сам не чув. – Ти і звідти примудряєшся нас виручати!

Епілог

Щоразу, коли я розплющую очі, вони мені нестерпно ріжуть – а хтось іще й намагається туди щось залити. Мені гірко й тоскно, бо щойно я був у тепленькому кубельці, де полоскав ніжки й де постійно гойдали, а тепер мене звідти витягли.

Мені холодно. Мені лячно. Я кричу, бо не знаю, що ще робити. А ще мені чомусь хочеться смоктати.

Я бачу все розмитими силуетами на яскравому фоні. Мені страшно ще й від цієї сліпучості, бо до цього навкруги були приємні сутінки. Але чомусь я розбірливо бачу чоловіка в сірій сорочці і з дивною сірою шапкою на голові, що схожа на кущ бур’яну. Він схилився наді мною, усміхаючись, приклав до мого лоба свою долоню, яку я навіть не відчув, і зник.

Мене кудись понесли й поклали на щось м’яке й тепле. Зверху обійняли великі руки й почали погойдувати. Я нарешті знайшов щось, що можна посмоктати. Пахне приємно.

Я зігріваюся.

Я заспокоююся…