Читать «Чуття і чутливість» онлайн - страница 209

Що такого вчинив Едвард, щоб позбутися права первородства, могло спантеличити велику кількість людей, а чим це право заслужив Роберт, здалося б їм навіть ще більш загадковим. Проте зміна ця цілком виправдовувалася її результатами, якщо не причинами, бо в способі життя Роберта ніщо не демонструвало, що він жалкує про суму свого доходу, жалкує, що його брату виділено так мало, або що йому самому дісталося дуже багато. А Едвард, якщо судити з того, з яким бажанням він виконував усі свої обов’язки, як усе більше любив дружину і свій будинок, і з незмінно бадьорої його веселості, так само, мабуть, був задоволений своєю долею і так само не бажав ніяких змін.

Заміжжя Елінор розлучало її з матір’ю і сестрами лише на той час, на який котедж в Бартоні не можна було залишати зовсім порожнім, — місіс Дешвуд з двома молодшими дочками проводила у неї велику частину року. Так часто наїжджаючи в Делафорд, місіс Дешвуд керувалася не тільки веліннями серця, але й дипломатичними міркуваннями. Бо її бажання звести Маріанну з полковником Брендоном майже не поступалося своєю силою бажанню Джона, хоча і пояснювалося більш безкорисливими спонуками. Тепер це стало її заповітною метою. Хоч би яким дорогим було їй товариство другої дочки, вона ні про що так не мріяла, як пожертвувати його радощами своєму безцінному другові. Едвард з Елінор не менше хотіли б побачити Маріанну дружиною полковника. Вони пам’ятали про його страждання і про те, що багато чим йому зобов’язані, і Маріанна, за загальною згодою, повинна була стати його нагородою за все.

При подібній змові проти неї, добре знаючи його благородство, не сумніваючись у вірності його глибокого почуття до неї, про яке вона тепер почула несподівано для себе, хоча ні для кого іншого воно вже давно секретом не було, що могла вона зробити?

Маріанні Дешвуд випала рідкісна доля. Їй судилося пересвідчитися в хибності своїх несхитних переконань і власною поведінкою спростувати найзаповітніші свої максими. Їй було призначено придушити почуття, що спалахнуло на схилі літ — аж у сімнадцять років, і добровільно, почуваючи лише глибоку пошану і сильну дружбу, віддати свою руку іншому. І якому іншому! Тому, хто не менше її самої довго страждав від першої нещасливої любові, тому, хто всього лише два роки тому здавався їй дуже старим для шлюбу, тому, хто, як і раніше, не нехтував добродійним захистом фланелевих жилетів!