Читать «У лісничівці» онлайн - страница 9

— А то карабін, чи рушниця? — Славкові чорні, рухливі очі дивляться з цікавістю на зброю.

— То карабін, хлопче, бачиш?

Батько показав замок, що його вийняв для чищення. Через люфу він перетягав шнурок, що мав посередині нав’язане клоччя. Протягаючи клоччя в обидва боки, батько чистив люфу.

— Карабін складається з кольби, дюфи й замка, на якому є спусковий язичок. Ще є мушка…

— А я знаю, знаю, що то мушка. То, як стріляти, то треба наперед взяти звіря на мушку.

— Так, це правда. Предмет, у який стріляють, треба докладно взяти на оцю мушку, інакше не потрапиш.

Батько закінчив чистити одну рушницю та поклав її в кутку.

— Подай-но дубельтівку, Славку, тепер ми її почистимо!

Батько зняв підкладку під люфами, вони відчинилися й рушниця розпалася на дві частини.

— Оце приклад. У нас також кажуть кольба, а оце дві люфи, відкіля називають її дубельтівкою.

Почистивши частини та намастивши їх легко оливою, батько склав назад усе, як було, та, відсунувши замок, зігнув рушницю й показуючи Славкові два отвори люфи, пояснював:

— Тут кладуться набої. Це шрот разом з порохом. За давніх часів до рушниць окремо насипали пороху, а окремо шроту. Тепер вони в одному готовому набої.

— Тату, ти мене навчиш стріляти, правда?

— А як же, ти ж син лісничого, гарно б то виглядало, коли б ти не вмів стріляти!

— А як я виросту, то сам буду лісничим, правда?

— Може й будеш, якщо це тобі до вподоби. Ти можеш учитися на щось більше. Мій батько не мав грошей посилати мене до високої школи, але, якщо я зможу, пошлю тебе до Лісової Академії, і там ти багато дечого навчишся. В першу чергу, як доглядати ліс, бо головне завдання наше є не полювання, а догляд лісу.

* * *

Вони кінчали балакати, коли до ганку наблизився сільський хлопець Гнат, несучи щось на руках.

— Слава Ісусу Христу, пане лісничий! — поздоровив він та поклав на землю маленьке сарнятко.

— Слава на віки! А ти ж що тут приніс, Гнате?

— Та то, пане лісничий, я йшов через ліс та й знайшов у корчах.

— А де ж мати? — запитав пан Вірстюк, заглядаючи гостро хлопцеві в вічі.

Хлопець трохи зніяковів.

— Та… певне, покинула дитину, а, може, й які пси її загнали…

— Гей, Гнате! — погрозив пан лісничий, — сарна ніколи не кидає свого малого, хоч би яка була небезпека. Щось набріхуєш мені. Ти ж знаєш, що не вільно забирати молодих у лісової тварини?

В тій хвилині біля ґанку спинилася сарна — мати. Йдучи кров у крок за хлопцем, вона перебрела річку та опинилась у небувалому для неї світі, серед людей, біля їхнього дому. Може, й боялась бідна, але ж на руках оцього хлопця її мале. То ж, ставши біля ганку, дивилася великими, наляканими очима. Всю їх увагу зосереджено на дитині. В них тривога й німе благання.

— Бачиш, Гнате, вона зовсім не покинула дитини, тільки ти забрав її!

— Та я гадав, що Славко буде тішитися, та й що ми будемо бавитися тим сарнятком, — майже крізь сльози проказав Гнат.

— То ви, шибеники, не маєте чим бавитися і йдете викрадати в сарн дітей? Зараз мені віднеси сарнятко до лісу та поклади там, де ти взяв його. І пам’ятай, що цього не можна робити!