Читать «У лісничівці» онлайн - страница 54

— Що ж, треба випустити борсучка, — вирішив батько, — хай собі йде, відкіля прийшов. Ніякої приємности від нього немає, і ти бачиш сама, що він незадоволений з життя в нас, Лясю.

— А що буде з лисиком, тату? Він любить нас, і йому добре в хаті, — питав Славко.

— Лисика ми випустим теж. Скоро буде весна, і хай собі йдуть у ліс та живуть, як їм до вподоби.

І дійсно, як тільки на річці рушила крига, обох побратимів випустили на волю. Та вирішили не випускати лисика біля хати, бо боялись, що він, як колись Цапуньо, приходитиме назад та буде ловити курей. Тож поклав обох звірків пан Вірстюк до наплечника, та, закинувши на спину, сів на ровера й поїхав у ліс. Борсучка випустив біля його нірки, лисика — в гущавині.

Хай собі живуть і полюють на волі.

ЛАСЕ ЛАСТОВЕНЯТКО

1. У ГНІЗДІ

Під дахом лісничівки було гніздечко. Його виліпили ластівки з глини та прикріпили в тому місці, де збігаються обидві частини даху, та ще й на схід сонця. В тому місці було воно від непам’ятних років. Завжди навесні прилітали до нього ластівки, в ньому вони виводили дітей і разом з ними щебетали весело. їхнє щебетання вітали синій ранок та тепле сходяче сонце. Зараз же мати- ластівочка вилітала з гнізда та кидалась у повітря, щебечучи. Вона літала високо-високо й була схожа на малу крапку, загублену серед неба. То знову знижувалась і кружляла в повітрі, щебечучи своїм ясним, тонким голосом. Раптом тріпотіла крильцятами, та, майнувши зручним колесом, падала наче стріла, майже доторкаючись до землі, але зараз же підбивалася й звичним льотом влітала під дах до гніздечка. Тільки й біліли її груди та животик, зверху прикриті чорними блискучими крильцятками.

З гніздечка виставлялося завжди декілька жовтих дзьобиків та білих шийок, чорні, наче пацьорки, очка сяяли на чорних блискучих голівках. Вони жмурились до сонця.

Ластовенята ждали, щоб мати принесла їсти. Як тільки вона появлялась та ставала на краєчку гнізда, писклята викрикували голосно та всі нараз роззявляли дзьобики. Мати-ластівочка вкладала туди мушку, раз одному, то знову другому. Зараз же кидалась знову в повітря, щоб ловити нових мушок. Та малим жерунам ніколи не було досить. Вони зранку до вечора квилили, а їхні блискучі оченятка дивились цікаво й жадібно навздогін матері, слідкуючи за її льотом.

Так жили ластівочки під дахом лісничівки. З самого ранку аж до вечора ластівки кружляли в повітрі, щебечучи біля дому.

2. РОЗБИШАЧКА ЮСТИНА

У Лясі була приятелька: сільська пастушка Юстина. Вона заходила до Лясі, гралася з нею її іграшками, причому співала бойківських пісеньок та розказувала різні сільські історії. Ласувала вона радо, а цукор любила над усе. Часом і стрічку до кіс дарувала їй Ляся. Юстина мала чорні виразні очі, що дивилися злодійкувато з-під хустини. Вона знала, де й яке гніздечко, яка це пташинка, скільки яєчок знесла та скільки малих вивела. Лазила по деревах тихо й зручно, як кицька, викрадала з гнізд яєчка або пташок. Вона навіть джмелів не боялася, бо, знайшовши в землі їхнє гніздо та обганяючись від них гілкою, викрадала їм мед. О, Юстина не боялась нікого, навіть пана Вірстюка: вона крала із саду зелені, ще тверді яблука.