Читать «У лісничівці» онлайн - страница 50

— Бідна, бідна Маленька, покинув тебе твій добрий, милий чоловік. Як же ж ти житимеш тепер сама?

Його поклали до дерев’яної коробочки, вимощеної сіном. Пан Вірстюк забив її цвяшками, і ціла сім’я пішла з ним на цвинтар. Викопавши ямку на гробі Ганниного батька, поховали там Маленького.

— Відтепер він співатиме Дідусеві. Дідусь так любив дерева, квіти, пташків і звірят. Хай же Маленький летить у далекі, незнані світи, відшукає Дідуся та передасть йому від нас привіт і заспіває йому таких пісень, як співав нам.

* * *

Сумно стало в хаті без Маленького. Самочка сама не співала. Вона забилась у куток клітки, закрила очі, й так сиділа, напушившись. Не помагало і дзеркальце, що його поставили в кутку. Вона й їсти не хотіла.

— Що ж ми зробимо з Синенькою? — радилась пані Ганна з чоловіком. — Сама вона загине, купувати ж для неї нового чоловіка так швидко по смерті коханого Маленького…

— Та й не знати, чи Синенька хотіла б мати іншого чоловіка, замість свого любого?

Тож панство Вірстюки вирішили: віднести Синеньку до Мушки, що її батько вчителював у тому ж селі. У Мушки було два сини від Синенької. їх Ляся подарувала приятельці ще тоді, як не було знати, що вони обидва будуть самцями.

— Підеш жити до синів, Маленька. На старість добре мамі жити при дітях. Не будеш сама, й вони співатимуть тобі так, як колись їхній батько…

Так і зробили. Синенька зажила з синами, згодом призвичаїлася й живе там до сьогодні. А панство Вірстюки часто відвідують її. І кожного разу приносять вони для неї зелену гілку, хоч би це було й серед зими.

ЛУКАВИЙ ВУЖ

І. ДОВГІ РОКИ РОСЛИННОГО ЖИТТЯ

Пані Ганна мала багато квіток. Вирощувала їх влітку в саду. Але й у хаті в неї було багато рослин: аспарагуси, що мають довгі віти, всипане дрібного чатинкою листя, полудневу сосну, що її називають аравкарією, папороті з глибоко вирізаним листям. Мала вона також рослини, що цвіли: геранії, які застелювали вікна яскравим квітом, бегонії з холодним і блискучим листячком та дрібними квітами — рожевими, або червоними. Всіх квітів пані Ганни не перечислив би й не назвав би.

Найцікавіший з усіх був старий довгоногий філодендрон. Його вона дістала, коли ще був молодою рослинкою та мав два широкі, наче лопатки, листки. Перші листки філодендрона мають бережки цілі, і є вони м’які, ясно- зелені та лискучі. Але згодом від одного листка відгалуджуються інші. Виглядає так, наче б один листок родив другий, був його матір’ю. Де-далі листки стають більше витинані та темніші й твердіші. Разом росте стовбур цього куща, вигинається колінами й звивається, набираючи схожости з гадюкою.

Спитаєте: як же ж оця гадюка стовбура: лежить на землі, чи звисає? Ні, вона пнеться вгору. Тримає її міцне, тверде коріння. Глянеш, аж десь на стовбурі зав’язується маленький вузлик. Він швидко росте та видовжується. Це корінець. Він спочатку зеленавий, потім робиться бронзовобурим. Якоюсь відвічною мудрістю рослин кермується корінь і врешті знаходить землю. Навіть з кількаметрових висот оте коріння сходить униз і вростає в грунт. Воно, наче на руках, піддержує філодендроновий кущ. Але коріння філодендрона сплітається, й коли у вас є трохи уяви, вам здається, що ви бачите крізь нього зелені джунглі Південної Америки, батьківщини філодендрона. Він разом з ліянами творить гущавину, де цвітуть предивні рослини та чаяться хижі звірі.