Читать «Писар Західних Воріт Притулку» онлайн - страница 5

Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду.

Так, туман і дощ на тому боці також… То нічого. Не одразу помітиш, що Притулок вже закінчився. Яків відчиняє Ворота і одразу бачить скулену постать на пагорбку, так близько, що туман її не сховав. Не видно, хто це. Річ нечувана: хтось повернувся назад. Яків ступає по землі, яку не намочить навіть триденна злива, така вона вбога і виснажена. З неба сипле впертий дрібний дощ. Яків озирається, чи не зник Притулок, який він так необачно залишив. Ні, дякувати Богу, на нього чекають розчинені Ворота. Яків нахиляється, зазирає в обличчя того, хто сидить, і впізнає вчорашнього старого, вже мертвого, холодного. Від доторку той розсипається на порох. Залишається плащ, поруділий від часу. Вчора старий не погодився взяти плаща, а сьогодні — у ньому. «Мертве до мертвого, — подумав Яків. — Не буду його забирати». І тіло, жменьку праху, ковтає зголодніла земля. Нічийна земля. Писар навіть не здивувався, бо на нічийній землі завжди трапляються дивні речі. У голові виникла думка, яка одразу набула чіткої словесної форми: «Він не буде більше страждати». Наче поставив крапку після цього, і одразу отямився. Яків лежав горілиць на ліжку, яке стояло в кімнаті, а кімната була в будинку, на який падав дощ, і будинок знаходився у Притулку. Дощ падав від Західних Воріт до Східних, і він це бачив, як Притулок і решту світу охопила темрява, а за хмарами блимали зорі в тому, що уже не назвеш темрявою, а лиш порожнечею без барви.

— Він більше не мучиться, — повторив Яків.

Проте вранці його знову охопило тоскне відчуття, що він чогось не зробив, або зробив не так. Не хотілось вставати. Дощ усе падав. Осіння сльота триває по кілька днів. Відколи Яків почав жити в Притулку, усе здавалось йому доцільним: сльота, сніг, град. Кожна мить була тут коштовним дарунком, і, хоча Яків не увійшов через Східні Ворота, Притулок прийняв його, а тому він не міг дозволити собі байдикувати.

У сінях, на кілку, висів плащ, що його вчорашній гість відмовився накинути. Яків дивився тепер на нього, як на чужу річ. І хоч не мав іншого плаща, навіть не торкнувся. Від нього пахло наче смертю, бо уві сні плащ побував на мертвому тілі. Тому натягнув куртку, теплішу, але без каптура. Зрештою, він не збирався мокнути під дощем. Тільки погляне, чи все гаразд, і внесе дров з повітки. Та чим ближче він підходив до Воріт, тим більше усе нагадувало нічне видіння. Ідентичність реальності й сну жахала. Яків відсунув засув, і перевівши подих, штовхнув стулки Воріт. Він знав, що там побачить. Люди, що мешкають у Притулку, помічають знаки у всьому. Зір у них гостріший, слух відчуває кожен неприродний звук. Тільки спокійне життя наділяє людину підвищеною чутливістю. Не потрібні годинники, немає зливи новин із довколишнього світу — ти сам впливаєш на все, що тебе оточує. Скільки це триває — не має значення, бо й час належить тільки тобі. Може, вічність, може, трохи менше. Притулок підкоряється ритмові твого життя, і через те не помічаєш одноманітності. Ні, звідси піти нелегко. Але часом щось чуже проникає крізь стіни Притулку й кличе-кличе. Так казали ті, кому він відчиняв Ворота. Дехто боявся, що Писар може затримати, не випустити, ніби він має владу це робити. А він, Яків, звичайний воротар, знак того, що шлях закінчився і починається новий. Не можна отак зразу ступити в невідомість.