Читать «Армагедон уже відбувся» онлайн - страница 6

Марія Матіос

Картина була така моторошна, що навіть не втомлене одвічною роботою сонце зайшло за одиноку хмару, ніби намагалося не бути свідком чудного та дивного дійства на подвір’ї, де цієї хвилини повинні би рвати горло плачем тверді від природи трембіти — незмінні й непомильні у цьому краї посланці і дзвонарі смерті.

Хоча… навіть і сонце в цих краях було звичне до безперебійних пошуків місцевим людом задавнених скарбів Довбуша та статків якогось новітнього розбійника. Не обліковані й ніким не бачені багатства, нібито сховані по місцевих горбах і видолинках, розбурхували і дурманили не одну тутешню натуру, схильну до авантюрної-пригоди чи легкої наживи. Проте, щоб збудити уяву аж отак, як вона збудилася в старому, але добре укріпленому глухим парканом домі Олексюків після смерті її господаря…

Це ще треба було вміти!

Кажу ж вам — навіть сонце знітилося від такої картини.

7

…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.

Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.

Може, саме від того неприродного споглядання Іванове тіло поволі бралося попелястим відтінком і бридкою колючою щетиною на обличчі. І нікому було то угледіти, бо всі мали якусь іншу пильну роботу, але вона їм не нагадувала про смерть.

Мабуть, вони розраховували жити двічі.

Отож, коли би в Івановім тілі залишилася сила бодай на одне зітхання, воно а хоч би шепотом, а все ж би було підірвало сонне затишшя цього язикатого села, що так і не спромоглося на скупе людське співчуття чи банальну сусідську сварку у повен голос через варварство, на яке здобувся Іван Олексюк у своїх дітей по смерті.

Поки що співчуття мало дивовижну форму — лише розбухлі жіночі язики від перемивання здогадів про те, що насправді відбувається за глухим парканом, але без жодної нотки задуми чи жалю: баби говорили про Іванову смерть так, як щодня переказували перипетії чергової серії «Обручки» з телевізора — такими ж інтонаціями, таким же тембром і безжурним настроєм. Звично.

Олексюкова смерть не стала подією — лише короткою новиною, яких у селі зранку до ночі й перерахувати не перерахуєш.

Але Іванове тіло не мало жодної живої клітини, щоб стрепенутися не стільки від моторошного посмертного здивування, як від апокаліптичної своєї непотрібності, що відкрилася тепер його мертвим очам з такою глибиною та ясністю, як не відкривалася за весь немалий вік у багатолюдному і багатослівному світі. Ця непотрібність стала найбільш відчутною отут, на межі його приватного пекла, на його останньому кордоні.

Кордон починався глухою хвірткою перед Іванової хати, із застиглою невісткою Марією на зеленому стільчику, а закінчувався в кінці присадиби двома дивними — майже нереальними — людськими шеренгами.