Читать «Замість крові» онлайн - страница 42

Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…

Від мене, власне, вимагалось «усього нічого»: червоний фосфор (врешті-решт, проканають і «тьорки» з бочків сірникових пуделок), кристалічний йод (можна випосадити на кристали звичайний аптечний розчин), солянка (соляна кислота), луг та - варка. Ґвинт - як борщ - ніколи не буває однаковим, він залежить навіть від настрою варщика, від алхімії стосунків між присутніми, не кажучи вже про якість сировини. Мене брали, неначе придворного алхіміка, на необмежену кількість сировини, з якої можна було би на фіґ отруїти увесь Київ - цю йобану сталіцу, заселену припиждженими героями творінь Леся Подерв’янського, і ще б на Львів лишилося. Мені створювали умови теоретично близькі до ідеальних: спокійний відокремлений флет на Оболоні (Хей ю, бабалун браза - бабалун систа’! Кам ту мі енд юз май фейс ез а байк сит, маза фака крокедайл, бабалун піпа’(л)!). Флет, нашпигований електронікою та музикою, з хазяїном, котрий ніколи нікого з київської наркокультури не знав. «Медик» у безстроковій відпустці («медициною» або «склом») називаються всі готові розчини, які офіційно випускає в ампулах наша благословенна Фармакологічна Матриця; відповідно, «медиками» називають тих, хто перебирає на себе всю знеболювальну чи заспокійливу (найчастіше морфінової групи) спадщину смертельнопоранених, смертельнохворих - ракоїдів, снідоїдів, ниркоїдів, паралітиків etc, etc). І ось цей «медик», просидівши щільно декілька літ на Промедолі (одинадцять кубів випарувано перед розв’язкою), підчепив гепатит та й взагалі зрозумів, що треба злазити, доки не врізав дуба, і після цього всього пере- творився на справжнього полінаркофіла! Його цікавила найрізноманітніша, будь-яка прутня - у піґулках, свічках, порошках, колесах, ампулах, ледь не в кремах, - яку тільки примудрявся нарити протягом останніх років після лікарні. Його Наркотична Жаба прагнула й ладна була в будь-який спосіб вжити все, що завгодно, аби воно хоч трохи нагадувало «Наркотик». І саме він тепер був цілком до наших послуг, бо… ніколи не куштував ґвинта! Цей релікт Джанніс видобула з горищ та звалищ «досемйового» життя одного зі своїх коханців. Джанніс забажала помститися усьому світові, довівши свою меґанезалежність. При цьому їй, зрозуміло, не було куди скипнути, простіше кажучи, де жити у гордій самоті й цілковитій відокремленості від чоловіка (Джанніс, виявляється, ще й заміж встигла втрапити за цей час, неофіційно, ясна річ, себто без печатки у пачпорті), батьків, колег, так званих друзів та знайомих і взагалі усіх, хто її дратував. Я так розумію, що дратувало її все людство як таке загалом. Генетична наркомізантропія. У коханця вона також не могла мешкати, оскільки він був одружений і мав бебіка. І от - безпосередньо перед тим, як Джанніс всерйоз, до істерики захотіла (а хотіла вона будь-чого завжди всерйоз і до істерики, наче розбещена дитина) зникнути, медик приїздить після завершальної в своєму житті вдало прокрученої справи з великою партією промедолу, приїздить до Києва, напханий бабками, купує на Оболоні одно- кімнатну гостинку й телефонує своєму давньому другові. Коханцеві Джанніс, який, у свою чергу, теж не так давно вкорінився в столиці, перетягнувши врешті сюди свою родину. Всі вони родом з прекрасного наркоманського міста, що майже біля моря; міста, з якого тролейбус вивозить прямо на трасу, бо кінцева зупинка його за шлякбаумом КП; міста, яке подарувало Валеріана Мармеладзе (Барбітура Латура, блін!) всім шанувальникам витонченої попси на теренах колишнього совіцького союзу (Дєвушкє із висшева общєства сложна ізбєжать адіночества!). Друзі зустрічаються. Коханець Джанніс не може відмовити собі у задоволенні похизуватися перед кумплем своєю здобиччю - на наступну стрілу притягує Джанніс. Джанніс, цілком свідома того, що це - своєрідні «оглядини», так би мовити бойовий шлюбний танок двох пихатих самців, кидає знічев’я (після третього косяка доброго афганського хешу) фразочку про свою, мовляв, безпритульність та безпорадність. Цілком випадково. Суто по-жіночому (No woman - no cry!). Вона не знає про хату. Вона нічого не знає про коханцевого кумпля, окрім того, що він «сам нє мєсний»… Кидає і влучає одразу в яблучко. Всі наявні психологічні чинники з усіх трьох боків вмить збігаються в одну переконливу крапку: