Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 93

Неймовірними зусиллями Міріам розкрила очі, але від цього її безкровне лице не набуло людських рис, додавши лишень болю… Несподівано щось пригадала і, перевернувшись на бік, потягнулася рукою до зіжмаканого у кутку простирадла… Нарешті нащупала те, що шукала і, видобувши з-під мотлоху пляшку, яка виявилась порожньою, розлютилася…

– До біса!!! – У відчаї жбурнула вбік відчиненого приземкуватого віконця… Не долетівши за призначенням, пляшка цоркнула об бетонну підлогу і з брязкотом розлетілася на друзки.

У Міріам починалася істерика, і збентежений шепіт поступово переростав у звіряче підвивання:

– Що ж робити? Куди втікати?!!! Щурі, щурі, навколо – самі щурі!!! Ще трохи й вони мене з’їдять, розпотрошать на дрібні шматки, як звичайнісіньке лайно. Ніхто мене не врятує, нікому я не потрібна… Хіба що Лука… Лука… Де мій Лука?!!! Він єдиний може мене врятувати… Синочок мій ріднесенький, кровиночка ненаглядна!!! Рятуй мене від цих огидних тварюк!!! – Міріам обводила жахким поглядом підвал, в який давно через відсутність їжі не заглядало, окрім сина, жодне живе створіння… Проте пацюки ввижалися їй усюди: у смердючих, повних битого скла закутках, на вкритій цвіллю вологій стелі, попід хиткими дверима, що ніколи не зачинялися ключем, а просто підпиралися знайденою на смітнику каменюкою…

– Лука! Лука! Допоможи мені!!! – благала Міріам, та навколо бриніла тиша… – Де ж він запропастився? Мабуть, знову пішов збувати свою мазанину… Лука, годувальнику мій!!! Я потребую ліків!!!

І знову тиша, тільки вода, що лунко цяпала у заіржавілий рукомийник, краяла ту тишу, спотворюючи злістю розгублене жіноче обличчя… Цяп-цяп… Я тут, твоя мука… Цяп-цяп… Впусти мене, свою смерть…

Напружившись, підвела безсиле тіло з ліжка – ось вона, жахлива реальність… Навіть немає що збути барахольщикам, окрім розхитаного стільця й стола, вкритого засохлими залишками фарб, та ще брудної, давно не вживаної електроплити, яку притягли колись співчутливі сусіди… Плиту, щоправда, можна здати в металобрухт, та де ж взяти сили, аби витягнути її з підвалу?

Міріам похитуючись пошкандибала до рукомийника і відкрутила кран… Набрала жменю води, ще одну, ще… Поволі прийшла до тями… Ні, ще не смерть… Обмила обличчя, глянула на себе у скельце – залишок від розбитого люстра.

– Попри все я ще нічого, – розглядала себе у те скельце, немов хотіла взріти там бодай щось від минулої вроди, та окрім величезних зболених очей не зосталося нічого. Те, що бачила, не нагадувало людські риси… Намагалася розчесати напівбеззубим гребінцем скуйовджені пасма, та марно… Розлютилася, зламала куций гребінець навпіл, зібрала у клубочок солом’яні стрепіхаті залишки й, запхавши брудні ноги у подерті капці, подалася на вулицю…