Читать «Літо Мілени» онлайн - страница 2

Стан щастя не підвладний логічному аналізу, через те світ своїх героїв Софія Андрухович робить алогічним, владарює в ньому не розум, а уява. І хай то буде фантастична уява (прочитавши повість, ви переконаєтеся, як часто авторка вживає слово «фантастичний») — це не означає, що світ, породжений нею, є несправжнім, недійсним, адже невідомо, який світ вважати більш справжнім: той, що ми звикли таким вважати, чи той, в якому ми почуваємося щасливими. Своєю поетичною і, сказати б, міфологічною уявою «Літо Мілени» нагадує дивовижні світи Бруно Шульца; лише завдяки їй можливі розмови з померлими, можливі перетворення Ванди на екзотичну птаху і розповіді Ружени про «тільки її» циганів, яких, крім неї, ніхто не бачить. Фантазії — це світ, в якому можна жити справжнім життям. Апологія індивідуального світу людини — це захист особистості від руйнівних впливів соціального оточення, нівелюючої сили його інституцій. Суспільство з його інституціями й законами позбавляє людей того дива, яке дарує їм життя як вільним дітям природи: інститут шлюбу відбирає кохання у Наркіса й Цецилії, інститут правосуддя профанує чудо тотожності відбитків пальців Мілени й Леона — символу, вищого знаку того, що вони призначені одне для одного. Цей твір міг би стати чудовою ілюстрацією для теорії Арнольда Тойнбі, адже описує світ до цивілізації, світ рослинного існування, інь, яке ще не перейшло в ян, описує дикуна, який спокійно спить на карнизі, в той час як інший дереться по прямовисній стіні будинку. Життя, яке не знає цивілізації, не знає й висоти її падіння, воно не падає, а отже, й не вмирає, воно тільки снить свої безкінечні сни.

Поєднанням чуттєвості природи й холоду архітектури, а також якимось домашньо-міщанським (у позитивному сенсі), габсбурзьким спокоєм «Літо Мілени» трохи схоже на «Екзотичних птахів і рослин» Юрія Андруховича — це своєрідне зоо «під містом. Тільки міста вже нема». Втім, якщо вдатись до ширших асоціацій, то деяка спільність мотивів у творчості Софії та її батька — Юрія Андруховича — відступає перед більш змістовними порівняннями. Чарівним симбіозом рококових пишнот матеріального світу (природа, передусім — квіти, речі, архітектура) та тонкощів душі «Літо Мілени» нагадує казки Оскара Вайлда (навіть смерть головної героїні пов’язана з у коленням трояндовою шпичкою, як у казці «Троянда й соловейко»). З другого ж боку, екзотика «Літа Мілени» є вже борхесівською екзотикою, де пахне бібліотекою й книжковим пилом, а іронія, якою повість просякнута наскрізно, іноді наштовхує на аналогії з чорним гумором Роальда Даля (коли іронія є грубуватою), а більше — з «Химерою» Джона Барта, в тому числі й за колоритом оповіді; деякі мотиви (наприклад, кохання) можна читати в маркесівському ключі...