Читать «Чортова пригода» онлайн - страница 7

— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

— Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.

— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони й стриміли…

І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…

— Зажди, — кажу, — зажди, дам я тобі…

І не чує, так розпаливсь, та все:

— Хвастику! Хвастику!

— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із своєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай; не буде тобі від мене ніякої ради, ані поради.

— Давай раду! — верещить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.

До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: „Гапуню, серце! Гапуню, рибко…“»

«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:

— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..

Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

— Га! Ізраднику! Втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»

Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш надозолює… До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!