Читать «Зворотний бік світла» онлайн - страница 164

Перед ними стояла висока ставна жриця. Зморшки покраяли її лице, час не дуже пожалів і руки, але вони — сухі та чорні від сонця, роботи та віку — все ще міцно тримали посох. Час випив з обличчя вроду, але не забрав вогонь з очей та царську вдачу з постави.

— Ой, Птахо-Птахо, тебе час любить. Ти не змінюєшся. Я знала, що ти колись повернешся. Але сьогодні ледве не проґавила приходу чужинців, зазвичай я літую за Дівич-горою, бо жертовний час дарунків для Великої Матері — завтра, коли місяць у повні. Завтра ж і воїни повертаються. Дякую, Вороне-друже, що повідомив про таких дорогих гостей.

На плече жриці опустився білий Ворон. Він чемно нахилив голову, ніби говорив — нема за що, і голосно сповістив про це своєю мовою.

— Білий ворон у печері Білого Гайворона, — прошепотіла Птаха. От хто за ними слідкував. І як це вона його не відчула?

— Бі-лий! Пта-ха! — луною повторив птах і каркнув. Якусь мить вони стояли мовчки, придивляючись одна до одної. Першою обізвалася Птаха:

— Знайомся, Вітро, з моєю супутницею. Твоя онука Мальва.

Онука і бабуся зустрілися. Вони не могли надивитися одна на одну, наговоритися, певне, теж. Птаха чемно вийшла з печери, білий Ворон полетів за нею. Вони сиділи з ним на березі моря, слухаючи, як хвилі ніжно шелестять у ногах, перебираючи піщинками, а Сонце ніжно та легко крокувало небом, а потім враз почало хилитися до води, йдучи на спочинок.

Пізніше Вітра розповідала і Птасі про події сімнадцятирічної давності, про те, що трапилося після відходу Птахи та Мальви. Плем’я розділилося на дві половини, як це й побачила Мальва: одні підтримували Вітру, авторитет Цар-Матері був величезний, інші, ті, що вимагали помсти за смерть верховної жриці, — вимагали її вбити. Вітру не вбили, але ледве не повбивали одна одну. Сили були рівні, і тоді Вітра пішла на відчайдушний крок, щоб врятувати єдність у племені, до неї ще ніхто цього не чинив — вона зреклася свого царювання на користь тієї, що очолила ворожий табір. Це була молода та дужа поляниця Світла. Вони тоді проговорили зі Світлою майже цілу ніч. А на ранок плем’я отримало нову Цар-Матір і нову Верховну Жрицю з новими порядками. За законами поляниць Жриця може змінювати звичаї племені, якщо вважатиме, що то йде племені тільки на користь. Нова Цар-Матір та нова Жриця примирили всіх. Верху похоронили з почестями, як воїна, кривавий жертовник за наказом нової Жриці було знищено, за її ж наказом хлопчики, які народжувалися від сарматок, віддавалися в сусідні племена на виховання або в ті, звідки походили їх батьки. Батьків дітей також ніхто не вбивав — їх відпускали.

Спочатку Вітра думала, що кров ворогів може стати доброю жертвою для Великої Матері, бо сарматки чекали жертвопринесення, щоб отримати благословення небесних сил, а без нього, як відомо, не починався жодний похід поляниць. Та Жриця не поспішала, наче чекала чогось… І от однієї ночі, коли вона, втомлена усім тим новим, що звалилося на її голову, — вибір місця для жертовника, вибір жертв, заснула, їй примарився сон. На високій горі посеред моря стоїть Велика Матір, Вона така світла і така сонячна, що розгледіти рис її обличчя Вітра не може. Велика Матір наказує жриці підійти ближче, і Вітра, закриваючи очі, щоб не осліпнути від сяйва, йде сонячною дорогою в бік гори по воді і навіть не тоне. Велика Матір наказує простягнути Верховній Жриці руки. Щось шелестливе та пахуче лягає на них. Велика Матір говорить, що віднині вона, Вітра, розумітиме мову трав і дерев і знатиме, що з тим робити. Коли вранці Вітра розплющила очі, то знайшла на своїх руках два віночки з барвінку та полину. А поруч з її ложем сидів найсправжнісінький Білий Ворон, той самий, якого вони вже бачили. Він печально подивився на Вітру, перелетів жінці на плече і майже у вухо каркнув: «Віт-ра! Тра-ва!»