Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2» онлайн - страница 229

— Он як! То жінки з ними немає, Ватсоне? — спитав Холмс, коли я змовк.

— Немає.

— Де ж тоді вона, якщо в усіх кімнатах, крім кухні, темно?

— І гадки не маю.

Я вже сказав, що Ґримпенську трясовину огортав густий білий туман. Він поволі повз у бік нашої схованки, оточуючи нас зусебіч низьким, щільним муром. Місячне світло обертало його на блискуче крижане поле, над яким височіли чорні верхівки далеких гранітних стовпів. Холмс обернувся в той бік і нетерпляче пробурмотів, поглянувши на білий мур туману:

— Туман повзе просто на нас, Ватсоне.

— Хіба це погано?

— Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше — навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.

Небо над нами було ясне й чисте. Зорі холодно блищали, місяць заливав болота м’яким лагідним світлом. Перед нами чорніли обриси будинку зі шпилястим дахом, що немовби наїжачився димарями, які чітко вимальовувались на тлі зоряного неба. Широкі смуги золотавого світла падали з долішніх вікон у садок і на болото. Одна з них раптом згасла. Слуги пішли з кухні. Тепер лампа горіла лише в їдальні, де ті двоє — вбивця-господар і гість, який нічого не підозрював, — досі балакали й палили свої сигари.

З кожною хвилиною біла пелена, яка вкрила вже майже половину боліт, підповзала дедалі ближче до будинку. Її прозорий серпанок уже огортав золотавий квадрат освітленого вікна. Огорожа садка зникла в цій димчастій білині, з-за якої видніли тільки верхівки дерев. Ось туман огорнув будинок і поволі зливсь у суцільний вал, над яким височів горішній поверх із дахом, немов чарівний корабель на морських хвилях. Холмс люто вдарив кулаком по каменю, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.

— Якщо він не вийде за чверть години, стежку повиє туман. А через півгодини ми навіть власних рук не побачимо.

— Може, відійти трохи далі, вище?

— Мабуть, так і зробимо.

Туман насувався на нас, і ми відступали все далі й далі, аж поки опинилися за півмилі від будинку. Проте море білого туману, посріблене згори місяцем, повільно й невблаганно підбиралось і туди.

— Ми зайшли надто далеко, — мовив Холмс. — Його можуть наздогнати раніше, ніж він дійде до нас. Але хоч би там як, нам треба залишатися тут. — Він став на коліна й притулив вухо до землі. — Дякувати Богові, здається, він іде.

Тишу боліт порушив звук швидкої ходи. Причаївшись за каменем, ми напружено вдивлялися в сріблястий мур туману перед нами. Хода наближалась, і нарешті, немовби розсунувши перед собою завісу, на стежці з’явився той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він здивовано озирнувся. Потім хутко попрямував далі, проминув нашу схованку й став підійматися вгору схилом, що починався одразу за брилами. Він раз по раз оглядався, немовби чогось побоюючись.

— Тсс! — прошепотів Холмс, і я почув, як клацнув курок його револьвера. — Дивіться! Ось він!