Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2» онлайн - страница 177

— Я півсвіту об’їздив відтоді, як виїхав звідси, — мовив він, — але все-таки, докторе Ватсоне, красивіших місць не бачив ніде.

— Я теж ніде ще не бачив девонширця, що не пишався б своїм краєм, — зауважив я.

— Річ не лише в самій місцевості, а й у породі людей, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга досить, щоб розпізнати в ньому кельта з притаманною йому бадьорістю. Бідолашний сер Чарльз мав дуже рідкісну будову черепа — наполовину ґельську, наполовину івернійську. Але ж ви, здається, змалку не бачили Баскервіль-холла?

— Я був тринадцятирічним хлопчиськом, коли помер мій батько, й ніколи не бачив Холла, бо ми мешкали в маленькій садибі на південному узбережжі. А потім я виїхав до своїх друзів в Америку. Тут усе для мене таке ж нове, як і для доктора Ватсона, і я не можу дочекатись, коли нарешті побачу болота.

— Он як? То ваше бажання здійснилось, і ви можете вперше помилуватись на них, — мовив доктор Мортімер, показуючи на краєвид за вікном.

За зеленими квадратами пасовиськ і хвилястим краєм лісу, наче якесь казкове видиво, виринув похмурий сірий пагорб із дивною, зазубленою вершиною. Баскервіль утупив у нього свій жадібний погляд, і я зрозумів, як багато важить для нього перша зустріч із цією місцевістю, де люди його роду так довго володарювали й залишили по собі такий глибокий слід. Він сидів переді мною, в звичайнісінькому вагоні — цей чоловік у твідовому костюмі, з виразним американським акцентом, і я, роздивляючись його смагляве обличчя з правильними рисами, бачив у ньому нащадка тих непокірних, упертих людей. Його кущисті брови, чутливі ніздрі, великі карі очі видавали в ньому людину горду, сильну й відважну. Якщо на цих похмурих болотах нам судилося зустрітися з важкою й небезпечною загадкою, то заради такого товариша можна зробити все, бо він сміливо піде з тобою на будь-який ризик.

Потяг зупинився біля маленької закутньої станції, і ми висіли з вагона. За низеньким білим парканом на нас чекала коляска, запряжена парою конячок. Наш приїзд вважали тут, вочевидь, за велику подію, бо й сам начальник станції, і носильники оточили нас, пропонуючи свої послуги. Це була чудова сільська місцина, отож я здивувався, помітивши біля виходу зі станції двох вояків у темній уніформі, які, спираючись на карабіни, пильно дивились на нас. Візник, невеличкий незграбний чолов’яга, привітав сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.