Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2» онлайн - страница 145

— Я виконав усі ваші вказівки.

— Ви знайшли карету на умовленому місці?

— Так, вона чекала на мене.

— А чи впізнали ви візника?

— Ні.

— То був мій брат Майкрофт. У такій справі краще не наймати чужої людини. А тепер нам треба подумати, як бути з Моріарті.

— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде одразу після того, як ми прибудемо, то мені здається, що він нізащо нас не наздожене.

— Любий мій Ватсоне, адже я казав вам, що до такої людини слід підходити з тією самою розумовою міркою, що й до мене. Невже ви гадаєте, що якби на його місці був я, така дрібниця могла б мене спантеличити? А якщо ні, то чому ви так погано думаєте про нього?

— Що ж він може зробити?

— Те саме, що зробив би я.

— Тоді що зробили б ви?

— Замовив би спеціальний потяг.

— Але ж він однаково спізниться.

— Аж ніяк. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди щонайменше чверть години треба чекати пароплав. Там він нас і наздожене.

— Виходить, ніби злочинці — ми, а не він. Накажіть заарештувати його, коли він приїде.

— Це зведе нанівець нашу тримісячну працю. Ми спіймаємо велику рибу, а дріб’язок повискакує з нашого невода. В понеділок усі вони будуть у наших руках. Ні, арешт зараз неприпустимий.

— Що ж тоді чинити?

— Нам треба висісти в Кентербері.

— А далі?

— А далі нам доведеться проїхати до Ньюгейвена, а звідти — до Дьєпа. Моріарті знову зробить те саме, що вчинив би я: він приїде до Парижа, побачить на вокзалі наші речі й чекатиме там два дні. А ми тим часом купимо собі пару дорожніх торбин, ушанувавши таким чином промисловість тих місць, якими мандруватимемо, й спокійненько вирушимо до Швейцарії через Люксембург та Базель.

У Кентербері ми вийшли й дізналися, що потяг до Ньюгейвена відходить лише через годину. Я все ще засмучено дивився на багажний вагон, який швидко зникав з моїми речами, коли Холмс смикнув мене за рукав і показав на колії:

— Він уже тут, як бачите!

Далеко, десь серед Кентських лісів, закурився тоненький димок. За хвилину на повороті, який вів до станції, з’явився інший потяг — лише на один вагон. Ми ледве встигли сховатися за якимись паками, коли він із гуркотом і ревом пролетів повз нас, дихнувши нам трохи не в обличчя струменем пари.

— Поїхав, — мовив Холмс, стежачи за вагоном, що підскакував і похитувався на рейках. — Проникливість нашого друга теж має свої межі. Було б справді дивом, якби він зробив ті самі висновки, що я, і діяв відповідно до них.

— А що б він зробив, якби наздогнав нас?

— Безперечно, спробував би мене вбити. Але я теж не чекав би на нього згорнувши руки. Питання зараз у тому, поснідати нам тут чи ризикнути померти з голоду й зачекати до Ньюгейвена.

Ще того самого вечора ми приїхали до Брюсселя й провели там два дні, а третього вирушили до Страсбурга. В понеділок уранці Холмс послав телеграму лондонській поліції, а ввечері на нас у готелі чекала відповідь. Холмс розпечатав її й з прокльоном жбурнув до каміна.