Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2» онлайн - страница 142

«Що ж ви пропонуєте?» — спитав я.

«Киньте це, містере Холмсе, — мовив він, хитнувши головою. — Їй-бо, киньте».

«Після понеділка», — відповів я.

«Ну, ну! — сказав він. — Я певен, що ви надто розумні й усвідомлюєте: іншого кінця тут не буде. Вам треба зникнути. Ви так повели цю справу, що нам зостається лише одне. Для мене було справжньою насолодою спостерігати за вашими методами боротьби, і я був би щиро засмучений, коли б ви змусили мене вдатися до крайнощів. Ви всміхаєтеся, сер, але я запевняю вас, що це справді так».

«Небезпека — супутник мого фаху», — зауважив я.

«Це не небезпека, — мовив він. — Це неминуче знищення. Ви заступили дорогу не одній особі, а могутній організації, всієї сили якої навіть ви, з усім вашим розумом, не здатні осягнути. Ви повинні звільнити дорогу, містере Холмсе, бо вас розтопчуть».

«Боюся, — сказав я, підводячись, — що через нашу приємну бесіду я змушений буду знехтувати важливою справою, яка чекає на мене в іншому місці».

Він теж підвівся й мовчки поглянув на мене, сумно похитавши головою.

«Гаразд, гаразд, — мовив він нарешті. — Мені шкода, але я зробив усе, що міг. Ви нічого не зможете вдіяти до понеділка. Це поєдинок між нами, містере Холмсе. Ви сподіваєтеся посадити мене на лаву підсудних. Я заявляю вам, що ніколи не опинюся на цій лаві. Ви сподіваєтеся перемогти мене. Заявляю вам, що ви ніколи не переможете мене. Якщо у вас вистачить кебети знищити мене, то можу вас запевнити, що вам теж буде кінець».

«Ви наговорили мені стільки лестощів, містере Моріарті, — мовив я. — Дозвольте й мені відповісти вам тим самим і сказати, що заради загального добра я радо погодився б на останнє, якби був певен у першому».

«Першого я вам не обіцятиму, зате можу пообіцяти останнє», — посміхнувся він, обернувся своєю похилою спиною до мене й пішов, оглядаючись і мружачись.

Такою була моя дивна бесіда з професором Моріарті. Правду кажучи, вона в мене залишила неприємне почуття. Його м’яка, витончена мова змушує вірити в його щирість, невластиву звичайним злочинцям. Ви, безперечно, скажете: «То, може, звернутися до поліції?» Вся справа в тому, що я переконаний: удару завдадуть його агенти, а не він. І я вже маю найкращі докази, що це буде так.

— На вас уже нападали?

— Любий мій Ватсоне, професор Моріарті не з тих людей, хто кидає слова на вітер. Десь опівдні мені треба було піти у справі на Оксфорд-стрит. Переходячи вулицю на розі Бентинк-стрит та Вельбек-стрит, я побачив парокінний фургон, що з шаленою швидкістю мчав прямісінько на мене. Я ледве встиг відскочити вбік і врятуватися. Фургон помчав на Мерилебон-Лейн і за хвилину зник. Тепер уже, Ватсоне, я вирішив не виходити на середину дороги, але на Вір-стрит із даху одного з будинків упала цеглина й розсипалася біля моїх ніг на друзки. Я покликав полісмена й наказав оглянути те місце. На даху лежали черепиця й цегла, і вони хотіли мене запевнити, що цеглину скинуло вітром. Звичайно, я краще знав, що то було, але не міг нічого довести. Я найняв кеб і поїхав до свого брата на Пел-Мел, де й провів цілий день. Звідти я вирушив просто до вас, але по дорозі на мене напав якийсь хуліган з кийком. Я збив його з ніг, і поліція затримала його; але можу дати вам слово, що нікому не вдасться відшукати зв’язок між оцим джентльменом, об чиї передні зуби я сьогодні розбив собі пальці, і колишнім професором математики, що зараз, напевно, розв’язує на дошці задачки за десять миль звідси. Тепер ви не дивуватиметесь, Ватсоне, чому я, завітавши до вас, насамперед позачиняв віконниці й навіщо мені було просити у вас дозволу покинути будинок якимсь не таким помітним, як парадні двері, ходом.