Читать «Авіаційний гурток» онлайн - страница 9
Степан Васильченко
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі - ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.
- Ну що, немає?
- Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
- Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,- заспокоював.
- Як же тепер - будемо самі пускати? - запитав його Петро.
- Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...
Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
- О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
- Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,- казали інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.
Андрій стиха:
- І так би й дав по...
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
- Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» - боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
- Розступіться! - Всі розступились.
Підняв угору, кинув...
Модель задирчала і... носом у землю.
Всі так і зів’яли:
- От так же...
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
- Зарізали, острамили школу...
- Заждіть. Це ще нічого не означає,- чути бадьорий голос Петра,- може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його - треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув...
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий... галас...
Підійшов Петро Михайлович:
- Щоб воно значило,- озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
- Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...
І хитає головою Назар:
- Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув...