Читать «Авіаційний гурток» онлайн - страница 15

- Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...- Вийняв годинника.- Без чверті чотири!

Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:

- Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!

Кругом загоготіло:

- Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!

- Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?

- Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!

Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...

- Пускати?..

- Заждіть! Заждіть! - наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: - Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!

Сміються кругом, сміється літун, рукою махає - давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:

- Півпуда солі? Добре!

Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:

- Пускай!

Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.

Глянув Петро униз - серце замліло.

Механік, люди, майдан, школа - все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.

XIII. У КИЄВІ

- Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

- Автомобіль у нас вільний?

- А що таке?

- Після скажу...

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима - скляні двері, над ними великими літерами:

СОРОБКОП.

Літун із дідовим мішком з автомобіля - у двері - сховавсь...

Дві-три хвилини - виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...

I вже перед очима знову аероплан...

Скілька хвилин і...

«Дрр...»

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як невеличкий малюнок, менший, менший... зник...

XIV. ДІЛО БУДЕ

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:

- Двадцять п’ять хвилин пройшло - час би вже...

- Так швидко?! - дивуються.

- Треба, щоб уже вертались,- певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

- Ні солі, ні мішка...

Аж ось один із школярів:

- Гуде...

Схопились з місця - всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

- А он же й він!

- Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.