Читать «Кармелюк» онлайн - страница 9

Кармелюк (дивиться на неї з жалем). Бідна моя Марусе...

Кармелиха (знову кидається до нього). Устиме, соколе мій, навіщо ж ти покинув нас, бідних?

Кармелюк. Тихше, почують.

Кармелиха (знову сполохано одкидається). Устиме, чого ж се ти тут? Вони ж тебе знову закують! Вони ж заб’ють тебе тут!

Кармелюк (спокійно осміхається). Цього не бійся - всі вони в моїх руках. Як же ся маєш, Марусе? Горюєш?

Кармелиха. Боже, як же мені радісно і страшно... Тільки... тільки чого ти такий? Я не впізнаю тебе... Ти мов не той став?.. В тебе й мова одмінилася.

Кармелюк. Так, Марусе, я вже не той.

Кармелиха. Що ж подіялося з тобою? Од тебе, мов огнем, одкинуло мене. Мені аж страшно стає...

Кармелюк (задумано). Тепер моя доля - по світу блудити...

Кармелиха. Чого, милий? Кайданами дзвонити?

Кармелюк. Буду дзвонити, поки є сили.

Кармелиха. Та яке ж тебе лихо, яка недоля жене? Пам’ятаєш, як уперше ти вернувся з Сибіру, казав: «Кину все, буду жити по-людському!» Кидай, милий, та хоч яке-небудь знайдеш собі пристання на світі...

Кармелюк (схиляє голову). Так, так... думав колись, сподівався трохи спочити на світі... Не судилося...

Кармелиха (з надією). Чого ж не судилося? Виберемось кудись на ті далекі степи або за Дністер, будемо жити тихо, і ніхто там не буде знати, хто ти такий... (Гаряче.) Годі вже тобі, Устиме, поневірятися в світі, ти ж і так уже вік свій знівечив. Вертайся до мене... Устиме мій, рідний мій і милий! Вернися, вернися до мене, може ж, іще не зовсім пропав наш вік!.. (Пауза.)

Чути - грає сурма. Кармелюк кидається од задуми, встає.

Кармелюк. Ой, забарився я тут: треба швидше кінчати. Ось же що, Марусе: зараз мої хлопці одвезуть тебе на хутір до Шайдюка. Там буде тобі спокійно. Будеш жити там хоч і до смерті. Прощавай!

Кармелиха (хапає його за руки, з жагою). Устиме, зажди трохи. Дай же хоч я надивлюся на тебе, бо я ж бачу: не вернешся уже ти до мене. Устиме, хоч недовго поживи зо мною, хоч один рік. Може, хоч на часок вернеться те наше коротеньке щастя.

Кармелюк (твердо). Ні, Марусе, того, що було, вже не вернути. Розбили наше щастя - вдруге його не стулиш. Тепер інший шлях лежить передо мною: і не прохай, і не збивай мене, бо, може, ще й гріх за теє буде. Прощавай!

Кармелиха. Устиме, а діти? Вони ж забули вже, який ти!

Кармелюк (стурбовано). Діти? Що таке з ними? Чому ж ти про їх нічого не кажеш?

Кармелиха. Ти не питаєш - я не кажу. Думаю, може, ти й зовсім одрікся од їх. А коли б же ти знав, як вони, сердешні, дожидають тебе, як виглядають! Нема того дня, нема тієї години, щоб не питалися: «Коли вже до нас тато прийдуть?» Дверима рипне хто, під вікном застукотить - вони вже, як ті пташенята, посхоплюються, порадіють. Уночі часом прокидаються, питають: «Чи нема ще тата?» Живемо, як ті сироти, без тебе. А до того недостатки. А злидні! А неслава! (В розпачі сплескує руками.) А хоч порадь же мене, як мені з ними у світі без тебе жити!

Кармелюк (сідає знову, схвильований, погляд темніє, потирає рукою чоло). Люди нічим вам не допомагають?