Читать «Кармелюк» онлайн - страница 12

Чабан (хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе списано (з презирством): і коли він родився, і де хрестився, і що в кого вкрав, кого коли пограбував.

Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш - хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.

Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі - іначе.

Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?

Чабан (тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!

Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)

Чабан (п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник - зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)

Що в неділю дуже рано В усі дзвони дзвонять... Ох, а мене ж, Кармелюка, Як звірюку гонять... Нехай гонять, нехай гонять, Нехай заганяють, Нехай того Кармелюку Люди споминають. Зовуть мене розбійником, Кажуть, що вбиваю... Не убив же я нікого, Бо й сам душу маю. Візьму часом з багатого, Та й бідному даю, І сам собі так гадаю, Що гріха не маю...

Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.

XV

Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.

Пані Люба. А це що таке?

Всі озираються на Кармелюка.

Пан Стась (до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.

Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.

Пані Люба. Пане командире!

Кармелюк не озивається.

Та він плаче!..

Пан Стась (голосно). Пане командире! (Пауза.) Еге!.. Та він... (показує на горло, стиха) п’яний... спить...

Панна Рома (починає хвилюватися). Ой, чогось мені недобре... Чогось мені тисне отут... (Береться за груди.) Чогось мені страшно стає!.. Розбудіть його! Розбудіть, бога ради!..