Читать «На перші гулі» онлайн

І

Сільська чепурненька хата. Вікно, призьба, двері. Збоку садок. На призьбі сидять Василина й Олена.

Олена (лукаво). Мамо, мамо!

Василина. Чого, дочко?

Олена. Скільки буде оце мені років?

Василина. Скільки років? (Думає.) В Петрівку оце, мабуть, вісімнадцять піде - ось скільки тобі років! О цій порі я вже дівувала, а ти досі, мабуть, думаєш, що ти маленька?

Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?

Василина. Що ж тобі казать?

Олена. То я велика вже, мамо?

Василина. Сама про це мусиш знати.

Пауза.

Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.

Василина. То й кажи.

Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?

Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться!

Олена. Чого, мамо?

Василина. Батько не пустить - того.

Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче.) Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..

Василина (нерішуче). Ну, та нехай же побачимо.

Олена. Сьогодні пустіть!

Василина. Тай чого це тобі так приспіло?

Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно.) Пустили, пустили!

Василина. Ще побачимо, що батько скаже.

Олена. Ні, ні, годі вже - татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю.) Ох!.. Пустили... (Після паузи, жартівливо.) Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!

Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка чи відьма?.. Дивись, що вигадала, вражого виводу дитина!

Олена. Та ви ж таки, може, од старих людей що-небудь чули.

Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю - коли в тебе ні вроди ні вдачі, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає, не липни до його зразу. Не роби так, як, буває, інші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине, сучий син. Походить трохи та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Пауза.) Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи, може, тобі більше до вподоби білявий?

Олена (соромливо). Мм... бач, які ви...

Василина. Аж правда - білявий більше до мислі? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!

Олена (стурбовано). Як, мамо?

Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.