Читать «Циганка» онлайн - страница 9
Степан Васильченко
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне, наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
- Здрастуйте, Музиченко! - впізнала його Галя. - А ми спускаємося... ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
- А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? - спитала Галя.
- Зразу вийшла. Пустяк - не задача! - збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.
- А я морочила-морочила голову - не виходить, так я й кинула. Думаю - хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся... Ух! - голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. - Ось ходіть-но сюди - ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
«Воно ніби не козацьке це діло - гуляти з бабами, ну та раз можна», - подумав він.
- Ану, сідайте, я розжену санчата! - промовив він, підходячи до дівчат...
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії... Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє...
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню... Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби... Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух... Санчата скриплять і перекидаються.
Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчатами. Писк, регіт - навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: «Може, це сон?..»
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав «бабам» у класі руки, - тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
- Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? - лукаво закидає Галя. - Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Андрій...
Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм услід.
«Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? - думає він, осміхаючись. - Тільки ні: я тобі не Андрій». На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
«Ну що ж - і зайду!» - подумав він.
«Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, - подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, - я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе».