Читать «На Розпутті» онлайн - страница 18

- Боже мій, чи довго ж іще? - думала вона. На її щастя драма була в чотирьох діях і саме це була четверта. Але поки ж скінчиться!..

А тим часом Гордій не зводив з неї очей. Його палка, вразлива натура теж тягла його до Ганни, і в його грудях займалося бажання вхопити ці малі руки і вицілувати їх усі...

- Сказати їй усе? - промайнуло йому в голові.- Чиї не краще б дома? Та хіба не однаково? Хай собі там той натовп слуха драму, а вони прислухаються до тієї пісні, що в їх у душі співа.

Вони сиділи вже трохи далі, вглиб у ложі, їх мало було видно. Гордій повернувся до Ганни, і його ясний погляд упав на неї.

- Ганно Михайлівно! - почав він і зупинився на хвилину.

Вона вся здригнулася.

- Ось воно! - подумала вона.

Але Гордій себе подужав і сказав тільки:

- Ганно Михайлівно! Завтра, якщо я прийду, то не відніму у вас потрібного на що інше часу?

- Ні,- тихо відмовила дівчина.

- Я маю дещо вам сказати,- почав знову Гордій цієї хвилини двері відчинилися, і ввійшов Квітковський. Гордій стріпнув плечем,- так у його звичайно виявлялося - пересердя - і змовк. Мовчки досиділися вони до кінця дії і, не дожидаючи водевілю, вийшли. Прощаючись, Гордій палко стиснув Ганні руку, а Квітковському сказав:

- Я у вас незабаром буду.

Ганна вернулась додому зовсім іншою. Почула, що ступила новий шлях і що з того шляху несила звернути або вернутись назад.

Вона не спала всю ніч. Уже не думала, бо не могла боротися цім почуванням, що її охопило. Тільки почувала себе страшенно винною перед Демидом.

- Що робити? Що робити? - стукала їй у голові, як вершлягом, страшна думка в той час, як дівчина, стиснувши зуби та втупивши очі в темряву, лежала нерухомо на своєму ліжкові, закинувши руки за голову.

Другого дня вона не вийшла з своєї хати. Мати, побачивши її, звеліла їй не вставати, думала навіть посилати по лікаря, та Ганна не схотіла.

Але вона не могла й лежати. Бліда, змучена блукала по своїй хаті. Не вийшла обідати і тільки ввечері стрілася з братом.

- А в нас були Раденко та Гайденко,- сказав Квітковський. - Кланялись тобі.

- Вкупі? - спиталася Ганна.

- Що - вкупі? Кланялися вкупі? - засміявся брат. - Ні, нарізно.

- А, який ти!.. Були вдвох?

- Ні, спершу був Раденко, а тоді Гайденко, і навіть останній не знав, що перший був. Якось розминулися. А що хіба?

- Та нічого, так...

- Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.

- Були обидва, - думала Ганна, - спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?

- Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, - знову зринали братові слова у неї в голові. - Еге, спершу... Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!

Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.