Читать «На Розпутті» онлайн - страница 102

- Мамо! - лепетав хлопчик.- Мамо!

- Чого тобі?

- Мамо, нащо то стіл великий?

- За маненьким не сядемо всі.

- Чого?

- Того, що буде багато гостей.

- А чого?

- Бо сьогодні свято.

- Свято? Це так, як Великдень? Таке свято?

Ганна бере хлопця на руки і підносить його до велике Шевченкового бюсту.

- Оцього дідуся звуть дідусем Тарасом. Він був дуже добрий, ласкавий. Він дуже любив таких маленьких дітей, як ти; завсігди їх бавив, жалував. І він і всіх людей любив і всім нам дуже багато добра зробив. За це всі ми його шануємо й любимо. Сьогодні його іменини, і ми цей день святкуємо.

Хлопець замислено й довго дивиться на бюст і нарешті питається:

- Мамо, а де тепер дідусь Тарас?

- Він умер, синку.

- Мамо, я хочу дідуся Тараса поцілувати.

Ганна, всміхаючись, підніма сина і дитина цілує "дідуся Тараса" в білі губи. Тоді мати спуска хлопця додолу, але він усе стоїть перед бюстом і дивиться на його...

- Ну, все, здається! - дума Ганна, озираючи востаннє стіл, і сіда на хвилину відпочити, дожидаючи своїх гостей, що мусять зійтися на Шевченкове свято.

Але як же це сталося, що Демид та Ганна не на селі, а в місті святкують його?

Вже чотири роки минуло з того часу, як вона покинула село, але й досі, тільки згадає вона його,- страшний холод починає стискати їй мозок. А тоді...

Вона спершу була як божевільна. Та, може, й збожеволіла б, якби не Демид. Він приїхав зараз же, довідавшися про страшну пригоду. Він дуже запоміг тому, щоб справа з радівцями скінчилася швидше і не так тяжко для селян...

Тільки через тиждень, поховавши Гордія, могла виїхати до матері. На підставі формального акту, все, що мав Гордій, припадало Ганні. На неї падала повинність упорядкувати справу з радівцями. Та в неї не було зараз сили на се діло, і вона звірила Демидові робити з усим, що він хоче.

Як Ганна виїхала, Демид зараз же заходивсь коло діла. Він попрогонив усіх до одного, хто досі служив в економії, і почав порядкувати сам, взявши собі на поміч двох-трьох чесних людей. Та сам він не хазяйнував,- усю землю повіддавав селянам. Спершу взяли костівці, потім і радівці. Добра слава Демидова і мала ціна, за яку він оддавав землю, дуже швидко залагодили цю справу.

Разом з тим Демид і своєю особистою лікарською роботою, і матеріально запомагав усіх тих, хто зазнав якого лиха через погром. Він сам ходив по хатах, лічив, присилав хліба і ще чого треба було тим сім'ям, яких батьки були в тюрмі. Помалу він прихилив до себе всю радівську громаду.

Так проминуло більш року. Можна вже було говорити з Ганною про радівську справу, і, приїхавши одного разу в город, Демид заговорив про неї. У його був добре обміркований план, і Ганна цілком на його пристала: вся радівська земля повинна була належати радівцям.

- Але чи не думаєте ви,- завважив Демид,- що ваш син, зрісши...