Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 2» онлайн - страница 34

Тарас Григорович Шевченко

Та згадуєм тії годи,

Як жили колись.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Навгороді коло броду…»

Навгороді коло броду

Барвінок не сходить.

Чомусь дівчина до броду

По воду не ходить.

Навгороді коло тину

Сохне на тичині

Хміль зелений, не виходить

Дівчина з хатини.

Навгороді коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,

Як рибонька б’ється…

А над нею, молодою,

Поганець сміється.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Якби мені, мамо, намисто…»

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто,

А на місті, мамо, на місті

Грає, мамо, музика троїста.

А дівчата з парубками

Лицяються, Мамо! Мамо!

Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся,

Та піду я у найми наймуся,

Та куплю я, мамо, черевики.

Та найму я троїсті музики.

Нехай люде не здивують,

Як я, мамо, потанцюю.

Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати,

Коси мої плести-заплітати.

Бровенята дома зносити,

В самотині віку дожити.

А поки я заробляю,

Чорні брови полиняють,

Безталанна я!

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Не хочу я женитися…»

«Не хочу я женитися,

Не хочу я братись,

Не хочу я у запічку

Дітей годувати.

Не хочу я, моя мати,

За плугом ходити,

Оксамитові жупани

На ріллі носити.

А піду я одружуся

З моїм вірним другом,

З славним батьком запорозьким

Та з Великим Лугом.

На Хортиці у матері

Буду добре жити,

У оксамиті ходити,

Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний

Слави добувати,

Осталася сиротою

Старенькая мати.

Ой згадала в неділеньку,

Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана,

І немає вісти».

Не через два, не три літа,

Не через чотири

Вернувся наш запорожець

Як та хиря, хиря,

Обідраний, облатаний,

Калікою в хату.

Оце тобі Запорожжя

І сердешна мати.

Нема кому привітати,

Ні з ким пожуритись,

Треба було б молодому,

Треба б одружитись.

Минулися молодії

Веселії літа,

Немає з ким остиглого

Серденька нагріти.

Нема кому зустрінути,

Затопити хату,

Нема кому води тії

Каліці подати.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

ЧУМА

Чума з лопатою ходила,

Та гробовища рила, рила,

Та трупом, трупом начиняла

I «со святими» не співала,

Чи городом, чи то селом

Мете собі, як помелом.

Весна. Садочки зацвіли,

Неначе полотном укриті,

Росою божою умиті,

Біліють. Весело землі:

Цвіте, красується цвітами,

Садами темними, лугами.

А люди біднії в селі

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть. По улицях воли

Ревуть голодні, на городі

Пасуться коні, не виходить

Ніхто загнать, нагодувать,

Неначе люди тії сплять.

Заснули, добре, знать, заснули,

Святу неділеньку забули,

Бо дзвона вже давно не чуть,

Сумують комини без диму,

А за городами, за типом

Могили чорнії ростуть.

Під хатами, поміж садами,

Зашиті в шкуру і в смолі,

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину — і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці,— село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

Гробокопателі ходили,

Та й ті під хатами лягли.

Ніхто не вийшов вранці з хати,

Щоб їх, сердешних, поховати,

Під хатами і погнили.

Мов оазис, в чистім полі

Село зеленіє.

Ніхто в його не заходить,

Тілько вітер віє

Та розносить жовте листя

По жовтому полю.

Довго воно зеленіло,