Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 2» онлайн - страница 28
Тарас Григорович Шевченко
Кралю карооку!
Та й поплив Дністром на сей бік,
Покинувши волю.
Бродягою… О боже мій!
Якеє ти, поле!
Своє поле! Яке-то ти
Широке… широке!..
Як та воля.
.
Прийшов додому уночі.
Стогнала мати на печі,
А жінка у коморі спала
(Бо пан нездужа). Жінка встала.
Неначе п’явка та, впилась
І, мов водою, залилась
Дрібними, як горох, сльозами.
І це трапляється між нами,
Що ніж на серце наставля,
А сам цілує!.. Ожила
Моя сердешна молодиця!
І де ті в господа взялися
Усякі штучнії їства?
Сама ж неначе нежива
На плечі пада… Напоїла,
І нагодувала,
І спать його, веселого,
В коморі поклала!..
Лежить собі неборака,
Думає, гадає,
Як то будем мандрувати…
І тихо дрімає…
А жіночка молодая
Кинулась до пана,
Розказала — отак і так.
.
Любо та кохано
Прийшли, взяли сіромаху
Та й повезли з дому
Пройдисвіта, волоцюгу…
Прямо до прийому.
І там доля не кинула —
Дослуживсь до чину,
Та й вернувся в село своє
І служить покинув.
Уже матір поховали
Громадою люди,
І пан умер; а жіночка…
Московкою всюди
Хиляється… і по жидах,
І по панах, боса…
Найшов її, подивився…
І, сивоволосий,
Підняв руки калічені
До святого бога,
Заридав, як та дитина…
І простив небогу!..
Отак, люди, научайтесь
Ворогам прощати,
Як сей неук!..
Де ж нам, грішним,
Добра цього взяти?
.
.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди: повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
.
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…
.
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
