Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 2» онлайн - страница 15
Тарас Григорович Шевченко
До стебла все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати.
«Шкода, шкода! Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так воно…
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…» Подякував
Максим за пораду:
«Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне, треба
Іти в найми знову…
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила
І тепер порадить!..»
Та останняя ся рада
Навіки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з москалями
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже:
Максим подумав, пожурився;
А потім богу помолився,
Промовив двічі: «Боже! боже!»
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ лоби голить.
«Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить»,—
Сказав Максим і грунт покинув,
Бо вдовиного, бачиш, сина
В прийом громада повезла.
Такі-то темнії діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали: «Ах! аллах!
Не варт, не варт на світі жити!»
А чом пак темні не кричать?
2
Хіба ж живуть вони? і знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?..
1
…Що? що? Недочуваю…
2
Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городі.
1
Отак по-вашому! Ну годі ж,
Нехай собі і не живуть…
А все скажу-таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.
2
Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
______________
Вернувсь вдовиченко додому,
А зять пішов у москалі.
Не жаль було його нікому.
Та ще й сміялись у селі!
Отже, далебі, не знаю,
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях — украла щось…
Потім утопилась.
Та все то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать!
А може, то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
«Шелесь, шелесь по дубині,
Шапки хлопці погубили,
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив…»
Соромітна, нехай їй лихо!
Минали літа тихо, тихо,—
Отак пиши, — і за гріхи
Карались господом ляхи
І пугав Пугач над Уралом .
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тілько ми
Сиділи нишком, слава богу.
Після великої зими
Вернувся і Максим безногий:
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!
«Чого він придибав? Нема в його хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав?» — «А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть: легше умирати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти?» — «Ба ні,
Ей, дядечку, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам, і мені».
Зажуривсь москаль-каліка:
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах ,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь, незабаром
Зима залютує.
Нема йому в світі долі,
Полинула в поле!..
Попросився зимувати
До дяка у школу.
Бо таки й письма, спасибі,
Москалі навчили,
І в косі був, бо й москалі
Тойді, бач, носили
Сиві коси з кучерями