Читать «Тінь сови» онлайн - страница 9

— Де це ти пропадав? — міряла його очима з ніг до голови, ледь стримуючи усмішку і вдаючи, що нічого не знає.

— Хіба тобі не однаково?

— Не кажи, як не хочеш, — знизала плечима Катерина. — Не видно було, того й питаю.

— Пропадав, та не пропав, — сказав Степан, і вона раптом помітила, що він напідпитку.

— Ти вже як Петро Мисочка, — зморщила носа. Не могла терпіти цього духу, що нагадував їй нещастя, яке перевалювалося через поріг у їхню хату разом з батьком-п’яничкою.

Степан поліз у кишеню й дістав сигарети. Креснув сірником, обережно, щоб не закашлятись, затягнувся, але дим потрапив у очі, підбив їх тонкою сльозою. Так і дивився на Катерину крізь ту сльозу, зречено й гірко, аж стислася вона під Степановим поглядом. Потім не витримала, вихопила в нього сигарету, пожбурила на землю і майже закричала:

— Щоб я більше цього не бачила, чуєш? Ще раз вип’єш — не підходь до мене!

Била Степана словами, але біль той був солодким — виходить, їй не однаково, який він, Катерина ж не казала такого Петрові Мисочці, нікому не казала, а тільки йому. Він підійшов до урни-пінгвіна, вкинув йому в пащеку коробку з сигаретами, і в стуманілих очах знову скинулися знайомі вже Катерині сині ласкавці.

— Катю, — несміливо озвався Степан, — а можна, я тобі писатиму з армії?

— Можна.

— Я часто тобі не набридатиму. І ще хотів би карточку твою мати. Я нікому не казатиму, що це моя дівчина, не бійся. Все одно ніхто не повірить, що я можу мати таку гарну дівчину.

— Ти ж казав, що ти ворожбит. Кого завгодно можеш причарувати.

— Можу, Катю. Але тебе я пожалів. Ти краща за мене. То було б нечесно. Це якщо тобі хтось сподобається, то я можу допомогти. Навернути його до тебе. Але… ти й сама це можеш зробити.

— Чудний ти, Степане. Таке щось вигадуєш. Ну який із тебе ворожбит?

— То правда, ніякий. Але мені допомагає в цьому Щедрик.

— Хто?

— Щедрик.

— Який Щедрик? — засміялася Катерина.

— Не смійся, — сказав Степан. — Я тобі розповім. Нікому не скажеш? Присягнися.

— Не скажу, обіцяю.

— Ну, то ходімо. Далі від людського ока. Ходімо до річки.

Вони знов, як і першого разу, вийшли до Тікича, тільки тепер пішли проти течії: далі від греблі, куди не долинав шум водоспаду, і в тихому надвечір’ї Степан уперше розповів їй про нього, Щедрика.

Щедрик, казав Степан, народився у пралісі, в старезному дубовому лісі, що стоїть над Тікичем, це біля його села, недалеко звідси — кілометрів за двадцять. Річка там набагато вужча, ніж тут, біля греблі, зате куди краща, бо вся в очеретах, плавнях, лататті, у жовтих лілеях, і в тому зелі розкошують видри, ондатри, там качки виводять маленьких, як кульбаби, каченят, а риби тьма-тьмуща, бо ніде їй немає любішого місця; там у ситому мулі розкошує синьо-зелений лин, червоний карась нереститься в очеретах, бо вода там ласкава і тепла, вигріває в собі золоті риб’ячі ікрини, не дає їм пропасти; там б’ють і холодні джерела, біля них полюбляє стояти судак, а на ямах тирлуються важкі лінькуваті лящі… І майже над річкою темніє глибокою зеленню дубовий праліс, у якому цілісіньке літо горять жарини суниць, під осінь синіє ожина — зривай її жменями, така рясна, гриби там ростуть навіть у бездощів’я, видно, праліс натягується вологи од річки, через те родить такі тугі й чисті боровики, хіба білочка десь гризне за шапчину й полишить білу цяточку. А найгустіше висіваються у вирубі підпеньки (у їхньому селі так називають опеньки), скільки не збирай — не визбираєш, стоять аж до грудня, поки їх не спечуть морози. У пралісі все цвіте, пахне, ясніє, співає, там дикі бджоли рояться у старих дуплах, там з-під землі б’є джерело, у якому вода солодша за мед, ніби увібрала в себе нектар усіх лісових квітів, увібрала соки суниць та ожини, — жива вода.