Читать «Тінь сови» онлайн - страница 14

Так було і з Пилипом Затіркою. Степанко любив бігати з хлопцями на колгоспне дворище і найдужче — до кузні, де все так цікаво: сліпучий жар у горні, величезний міх, який хукає на вогонь, дядько Свирид таке виробляє молотком, що розпечене залізо вигинається, наче віск, пирскаючи на всі боки червоними іскрами — не підходь. Вони й не підходили близько, товпилися біля широких, як брама, дверей кузні, зачаровано стежили за дійством дядька Свирида, який незлостиво покрикував на них, щоб не застували світла; трохи розступалися і знову сходилися докупи, наслухаючи веселе дзінь-дзень, вдихаючи крутий дух, який стояв тільки в кузні, а більше ніде. Дядько Свирид покрикував на них, однак ніколи б не зробив такого, як Пилип Затірка, хоч би як йому докучали. А той нудився якось у кузні, поки Свирид зробить йому щось нагальне до воза, нудився і з дурного ума придумав таке, що бодай рука йому всохла. Розпік у горні маленьку шайбочку до білого і нишком підкинув її туди, де тупцяли босоногі хлопчаки, щоб котрийсь наступив та посмішив Затірку. Вони ж і не туди, роти пороззявляли й дивляться на старання дядька Свирида, і тут на всю кузню верескнув Степанко. Кричить не своїм голосом, стрибає на одній нозі, й ніхто нічого не розбере, що це причинилось хлопцеві. Свирид спершу подумав, що іскра далеко відлетіла й Степанко наступив, але бачить — ні, іскра впекла б, і все, а тут якась більша біда. І тільки тоді, як Степанко покотився по долівці, дриґаючи ногою, Свирид підбіг до нього і все зрозумів. Хлопець наступив п’ятою на розпечену шайбу і спершу не почув болю, бо п’ята зашкарубла, як підошва, потім залізо, пропікши товсту затверділу шкіру, в’їлося в тіло і пекло чимдалі дужче. Свирид притримав Степанка за ногу, насилу сколупнув твердим нігтем шайбу, потім узяв на поличці якусь білу мазь і приклав її до глибоко випеченої рани. Мазь не могла так швидко подіяти, але вона приємно холодила опік, Степанко перестав кричати, тільки ламкий стогін повз йому із грудей. Очі заслала каламуть, проте не виступило ні сльозини, такий біль пронизав Степанка, що не зміг і заплакати, аби його притлумити.

— Молодець, синку, терпи, — сказав дядько Свирид. — Як же це ти, бідненький, так необачно…

— Терпи, отаманом будеш, — встромив і своє Пилип Затірка. — На хронті ще не таке буває, — зовсім дурне ляпнув Пилип і пришелепкувато одвісив важку щелепу.

Свирид звів на нього очі, дивився, дивився й аж тепер усе зрозумів.

— Ах ти гад, — тихо і страшно сказав Свирид. — Ти що ж оце робиш, га? Ти що оце витворяєш, гад повзучий? Та ти хоч був на тому хронті? Та я тобі зараз в’язи скручу.

— Я не хотів, я не нарошне, я ж не знав, — швидко забелькотів Пилип і поточився до дверей, бо Свирид уже зводився на рівні, його широкі груди важко здувалися од гніву.

— Брешеш, паскудо, це ти нарошне! — сказав Свирид таким голосом, що Пилип зрозумів: зараз точно скрутить в’язи й оком не кліпне.

Пилип, розпихаючи дітлашню, дременув у двері, скочив на свою підводу і так оперезав віжками коней, що ті відразу пішли в галоп.