Читать «Гербарій коханців» онлайн - страница 2

Іздрик

Гербарій коханців

Дев’ять із половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної. Ще п’ять відділяють ліжко від дверей, але Ірина не рахує їх ніколи. Вранці, перед школою, ступає, ще не прокинувшись, у якомусь наївному сподіванні, що, поки двері кімнати зачинені, вона перебуває під захистом і має ілюзорну, та все ж надію, що все минеться, зараз виявиться, що уроки сьогодні відмінено, або трапиться щось несподіване і звільнить її від необхідності пройти наступні дев’ять із половиною кроків, щоб відчути пронизливий холод білих кахлів під підошвами й відрізати собі шлях назад струменем крижаної води, яка похапцем скочуватиметься по пальцях, ніби тікаючи від свого власного холоду. Прощання зі сном завжди болісне. Вона уважно розглядає павутинки ледь помітних тріщин на кахлях, порівнюючи їхні візерунки з переплетіннями справжнього павутиння, яке опускається на підлогу по кутках. Схожість між павутинням і тріщинами позірна, це Ірина збагнула давно. Тепер вона лише пересвідчується в цьому щоранку, мимоволі зауважуючи зміни фактури, рельєфу, кожного разу констатуючи основну відмінність, яку пов’язує з холодом. Крихке і вразливе плетиво павука не викликає в неї негативних емоцій, навпаки, ця створена кропіткою працею конструкція дихає теплом і затишком, Ірина розуміє комах, які піддаються цій ілюзії й потрапляють до пастки. Підступність павука і наївність комах очевидні, виставлені напоказ і в цьому чесні.

Прожилки на кахлях нагадують їй бабусині руки, сітка капілярів на яких прозирає під шкірою так само чітко, й від вигляду цієї висушеної часом шкіри, як і від простежування траєкторій майбутніх розламів на кахлях, завжди стає трохи моторошно. У повільності та підступності цих непомітних під час щоденного розглядання змін схована безнадійність, приреченість на поступове втрачання тепла, повільний відступ перед руйнівним тиском, неквапливим, свідомим та жорстоким знищенням.

Ці думки про неминучість руйнування власного тіла викликають в Ірини наївний дитячий бунт. У якомусь журналі вона читала, що часті посмішки сприяють утворенню зморщок довкола вуст і очей, а вплив води шкідливий для шкіри обличчя. Тепер вона намагається контролювати власну посмішку, робити її якомога стриманішою, щовечора виконує спеціальну гімнастику для очей, масує шкіру й прагне позбутися звички морщити чоло. Вона заливає окропом сушені квіти ромашки, потім заморожує відвар і щоранку протирає крижаними кришталиками обличчя. Їй подобається розглядати ці кришталики, що нагадують вигорілий на сонці бурштин, якби такий існував. Усередині залишаються поодинокі частинки висушеного ромашкового кришева, котрим вдалося уникнути проціджувальної процедури, їхня впертість трохи нагадує Ірині її власну затятість, усю цю виснажливу мімічну гімнастику і численні косметичні процедури з метою затримати час. Щоправда, надовго її не вистачає, й незабаром цей період старанного догляду за собою завершується безславно, щоб не відновитися з такою ж інтенсивністю вже ніколи, але після нього в Ірини назавжди залишаться дві речі. Відчуття нудьги охоплюватиме її серед полиць косметичних магазинів, де їй спершу хотітиметься піддатися на всі ці рекламні спокуси і накупити собі очищувальних, відживлювальних, розгладжувальних та інших засобів, але щойно вона почне уявляти собі, скільки часу і зусиль доведеться витратити, аби зужити все це, як бажання консумпції безслідно зникатиме. І повертатиметься відчуте вперше саме тоді, у дитинстві, фаталістичне примирення з усіма руйнівними мітками часу на власній шкірі. Як і десь глибше, під шкірою, де утворюватимуться усі ці больові сигнали, які перешкоджатимуть вільно поворухнути шиєю, різко встати з місця, і щоб при цьому не паморочилася голова, не дозволятимуть довго сидіти в одній позі або стояти на одному місці, підступно провокуватимуть ранкову втому, вечірню роздратованість і безсоння, небажання дивитися на себе в дзеркало й купувати новий одяг, непомітно зроблять так, щоб раптові і безпричинні спалахи радості та енергійності ставали усе рідшими і коротшими, як і усвідомлення, що коли в людині не залишається цієї спонтанної радості, то вона переможена й у неї вже немає шансів опиратися.