Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 32

Вдома юнака зустріли дуже тепло й напрочуд радісно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсіон – тоді матуся й усі чотири сестри ледь не задушили Григорія в обіймах. Ще б пак: це означало, що нужденному існуванню нарешті настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмінно жертвуватиме десяту частину пенсіону на потребу всієї козацької громади – бо не може такого бути, щоб гетьманській сім'ї усе, а іншим нічого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навіжений, і радісно верещав. Лише Михайлик повівся більш-менш розважливо, стримано потиснув Григорію руку й мовив, зовсім як дорослий:

– Вітаю, брате! Ти молодець, я тобою пишаюся.

І вже глибокої ночі, коли всі полягали спати, юнак залишився у вітальні сам-один. Тільки тоді ризикнув дістати клятого листа. Востаннє перечитав написане, кинув усі до одного папірці до розпашілого каміна і підгріб коцюбою з глибини добрячу купу жару.

Раптом позаду рипнули мостини.

Озирнувся…

То була матуся.

– Грицю, ти знаєш… – Ганна замовкла, не наважуючись продовжити.

– Знаю, – стомлено буркнув він у відповідь.

– Що саме?..

– Що Семен Півторак місяць тому забрався звідси до Московії. І що всю сім'ю також забрав із собою.

Юнак перевів погляд на камін: присипані жаром, там палали списані облудними словами аркуші. От і добре…

– Звідкіля тобі відомо?

Та Ганна вже наблизилася впритул до сина і побачила через його плече дотліваючого листа.

– Он звідкіля, – Григорій гидливо поморщився, тицьнув коцюбою перед собою, здійнявши тим самим хмарку попелу.

От і все, що лишилося від образливого послання.

От і все…

Звісно – окрім кровоточивої рани в душі!

– Що там було, у листі тому?.. – тільки й запитала мати.

– То вже моє діло, матусю.

– Грицю, як ти!..

– Так, мамо, – моє діло і більш нічиє, – стояв юнак на своєму.

– Але я маю право знати…

– Краще вам того не знати, матусю моя люба, повірте вже мені.

Як раптом!.. Від настільки огидної здогадки коцюба ледь не випала з миттю ослаблих пальців. Григорій міцно стиснув зуби і процідив:

– Невже цей облудник і вам також насмілився наговорити того самого, що й мені понаписував?! Якщо тільки так…

Юнак міцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла підборіддя, загадково посміхнулася й мовила:

– Я, синку, все ж таки дружина ясновельможного козацького гетьмана, тому не дозволю всякій різній наволочі ображати ні себе, ані свою родину! І тобі не раджу дозволяти того. Так, не всі, ой, далеко не всі любитимуть тебе, цінуватимуть твої чесноти, але якщо хтось навіть прорече образу, на яку ти не у змозі будеш відповісти…

– Що ж тоді?..

– Раджу тобі, синочку, переступити через злі слова і просто робити свою справу. З часом люди побачать, хто був підлим облудником, а хто – поборником честі. Мій чоловік і твій шляхетний батько – козацький гетьман, ти – найстарший гетьманич. Ми мусимо бути вищими від будь-яких образ, синку, запам'ятай це. Добре запам'ятай…