Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 2

Як раптом обідню ідилію порушив шум із-за зачинених дверей.

– Що сталося, графе?..

Як і досі, на вустах де Брольї сяяла задоволена усмішка, проте у голосі маршала бриніли нотки занепокоєння: адже вони все-таки перебувають на чужій – окупованій землі…

Отже, все можливе.

– Не знаю, але… – тільки й мовив де Прованс. Треба зазначити чесно, відповідь була трохи невдалою, як для військового губернатора: адже як господар не тільки цього будинку, але й усього Франкфурта, він просто мусив би знати!..

Ліва брова де Брольї невдоволено вигнулася, та в цю мить двері їдальні прочинилися, і на порозі виріс ад'ютант принца Камілла Лотаринзького – вусатий здоровань, який тримав за комір пристойно вдягненого худорлявого десятилітнього хлопчину. Позаду в коридорі перелякано кричали німецькою жінки, огризалися французькою чоловіки, та зрозуміти щось у тому лементі було геть неможливо.

– Філіппе! Що це в біса… – забелькотав здивований принц Лотаринзький, та ад'ютант штовхнув хлопчину так, що неборака кулею пролетів від дверей до столу, і хвацько ревонув:

– Ось, ваша милосте, у кухні спіймали вшивотника!!!

– У кухні?.. Спіймали?.. Ну то й що?.. – в один голос вигукнули обидва принци і маршал. Лемент у коридорі лише посилився; перекрикуючи його, ад'ютант рикнув:

– Так точно, у кухні! До каструль зазирав, мерзотник! Кухар вирішив: а раптом отруту хоче підсипати?! Здійняв тривогу і…

– Отруту?! Та ти, либонь, з глузду з'їхав, бовдуре!!! – звівся на прямі де Брольї. Проте тут подав голос ще один присутній:

– А чом би, власне, й ні?..

– Графе, і ви теж?! – здивувався маршал. – Адже перед нами лише дитина…

– А ви гадаєте, маршале, діти не можуть любити й ненавидіти? Або не вміють воювати?.. Хоча…

Він зробив крихітну паузу, а потім спокійно мовив:

– У коридорі, либонь, його матір разом зі служницею. А може, невдовзі пан радник також…

– При чім тут пан радник? – здивувався принц Субіз.

– Хіба ви не впізнали хлопця? Це ж старший син пана радника. Звуть його Вольфгангом, якщо не помиляюся.

– Що за натяки, де Лазіскі?!

Примруживши очі, принц Субіз уважно придивився до співбесідника. Проте ні – здається, той абсолютно відвертий і цілком шанує особу королівської крові. А його слова – це така собі констатація факту: так, хлопець є сином пана радника…

Без жодних прихованих натяків на те, що шляхетний принц зовсім не зобов'язаний знати в обличчя всіх членів родини домогосподаря.

Що ж, припустимо…

– Дозвольте нарешті увійти також матері та служниці, бо інакше вони навряд чи заспокояться, – мовив між тим граф де Лазіскі.

Де Прованс делікатно кахикнув і наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До їдальні миттю увірвалися дві жінки. Старша за віком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотіла щось німецькою.